Сайдвіндер, Колорадо (Ю-Пі-Ай) — За сорок миль від цього сонного колорадського містечка в самісінькому серці Скелястих гір трапилася екзекуція в типовому гангстерському стилі. Місцем потрійного вбивства із застосуванням рушниць став готель «Оверлук», який три роки тому було придбано однією з лас-вегаських фірм під закритий клуб. Двоє чоловіків були або компаньйонами, або охоронцями Вітторіо Джінеллі, відомого також як «Різник» через його ймовірну пов’язаність з убивством сокирою в Бостоні двадцять років тому.
Поліцію викликав Роберт Норман, менеджер «Оверлука», який сказав, що чув постріли, а дехто з гостей повідомив, що двоє людей з прихованими під панчохами обличчями і зі зброєю в руках збігли пожежними сходами й від’їхали у якомусь кабріолеті останньої моделі кольору засмаги.
Перед дверима Президентських апартаментів, де колись були зупинялися два американських президенти, дорожній патрульний Бенджамин Мурер виявив трупи двох чоловіків, пізніше ідентифікованих як Віктор Т. Бурман і Роджер Макассі, обидва з Лас-Вегаса. Всередині Мурер виявив розпластане на підлозі тіло Джінеллі. Очевидно, Джінеллі якраз утікав від своїх нападників, коли його зрізали. Мурер сказав, що Джінеллі було застрелено з близької відстані з рушниць великого калібру.
Чарлз Ґрондін, представник компанії, яка зараз володіє «Оверлуком», наразі поза доступом через…
Під цією вирізкою хтось жирно черкнув кульковою ручкою:
Нарешті, проковтнувши клуб, що був застряг йому в горлі, він перегорнув сторінку. Іще колонка від Джоша Бреннігара, ця датована початком тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року. Він прочитав тільки заголовок: «ОДІОЗНО ЗНАМЕНИТИЙ ГОТЕЛЬ ПРОДАНО ПІСЛЯ ВБИВСТВА ВЕЛИКОЇ ПЕРСОНИ ЗЛОЧИННОГО СВІТУ».
Аркуші після цієї вирізки були пустими.
Він повернувся на початок альбому, шукаючи якесь ім’я або адресу. Бодай номер кімнати. Бо був абсолютно впевнений, що, хто б не вів цей пам’ятний альбом, він мусив зупинятися в цьому готелі. Але там не знайшлося нічого.
Він уже був готовий знову переглянути всі вирізки, цього разу уважніше, коли зі сходів погукав чийсь голос:
— Джеку? Любий?
Венді.
Джек здригнувся, майже винувато, так, немов він потай тут випивав і вона може унюхати від нього запах. Смішно. Він потер собі губи долонею і відгукнувся:
— Йо, бейбі. Шукаю щурів.
Вона спускалася донизу. Він почув її кроки на сходах, потім у котельні. Швидко, не замислюючись, навіщо йому таке робити, він запхнув альбом під якусь купу рахунків і накладних. Коли вона вийшла з-під арки, він уже стояв прямо.
— Що ти в світі робив тут весь цей час? Уже майже третя година!
Він посміхнувся:
— Уже так пізно? Я тут рився у всьому цьому. Певне, намагався з’ясувати, де поховані мертвяки.
Ці слова брязнули йому в мозку лиховісним відлунням.
Вона підійшла ближче, подивилася на нього, і він мимовіль відступив на крок, неспроможний утриматися. Він знав, що вона робить. Вона намагалася дочути від нього запах алкоголю. Можливо, вона навіть сама цього не усвідомлювала, але він цілком, і від цього Джек почувався винуватим і водночас розсердженим.
— У тебе губа кровоточить, — промовила вона дивно безбарвним тоном.
— Га?
Він підніс долоню до губ і скривився, відчувши тонкий пекучий біль. Потім побачив свій вказівний палець у крові. Почуття провини в ньому ще виросло.
— Ти знову тер собі губи, — сказала вона.
Він опустив очі й знизав плечима:
— Йо, мабуть, таки тер.
— Це для тебе пекло, правда?
— Ні, не так уже й погано.
— Стало бодай трохи легше?
Він підняв очі, подивився на неї і змусив свої ступні ворухнутися. Щойно вони почали рухатися, як йому полегшало. Він наблизився до дружини й обхопив її рукою за талію. Відкинувши вбік пасмо її білявого волосся, він поцілував їй шию.
— Так, — сказав він. — А де Денні?
— О, він десь неподалік. Надворі почало захмарюватися. Голодний?
Він сковзнув долонею по її пружному, обтягнутому джинсами задку, імітуючи хіть.
— Мов ведмідь тамтий, мадам.
— Стережися, ледащо. Не розпочинай того, що не зможеш закінчити.
— Чики-пики, мадам? — запитав він, так само її погладжуючи. — Непристойні картинки? Неприродні позиції?
Проходячи разом з нею в арку, він кинув погляд назад, на коробку, під якою було сховано
альбом. При вимкнутому світлі та стала лише тінню. Джеку полегшало від того, що він забрав Венді звідти. Що ближче вони просувалися до сходів, то хіть його ставала менш удаваною, більш природною.
— Можливо, — промовила вона. — після того, як зробимо тобі сендвіч…
— Цеся лоскотка то є ніщо, супроти тої, як бисьм насправді Джоку Торренсу хтілося залоскотати вас, мадам.
— Відлипни, Джокере. Як щодо шинки і сиру… в сенсі першої страви?
Вони разом пішли вгору сходами, і Джек більше не озирався через плече. Але йому згадалися слова Ватсона:
