Потім Венді закляпнула за ними двері підвалу, замкнувши там темряву.
Розділ дев’ятнадцятий Поряд з номером двісті сімнадцять
Денні добре запам’ятав почуте ним про якусь жінку, що працювала в «Оверлуку» в той сезон:
То були зовсім звичайні двері, точно такі ж, як будь-які інші двері на перших двох поверхах цього готелю. Тьмяно-сірого кольору, вони містилися посередині завулка, що під прямим кутом відбігав від головного коридору другого поверху. Цифри на цих дверях не відрізнялися виглядом від цифр на номерах квартир у тому будинку, в якому вони жили в Боулдері. Звичайні двійка, одиничка та сімка. Нічого особливого. Прямо під цифрами містилося маленьке скляне кружалко, вічко. Денні вже був позаглядав крізь кілька їх. Зсередини бачиш широкий, мов крізь «риб’яче око», вид коридору. Ззовні можеш мружити собі око аж нетямитися і все одно нічого не роздивишся. Якісь циганські фокуси.
Коли вони з мамою повернулися з прогулянки за «Оверлуком», мама приготувала його улюблений обід, сендвіч із сиром і болонською ковбасою та бобовий суп «Кемпбел». Їли вони в Діковій кухні й балакали. Працювало радіо, звідки, тихесенько потріскуючи, лунала музика, яку передавала станція в Естес-Парку. Кухня стала його улюбленим місцем у цілому готелі, і йому здавалося, що мама і тато також поділяють ці його почуття, бо, спробувавши дні зо три обідати в обідній залі, вони за взаємною згодою почали їсти в кухні, розставляючи стільці навкруг робочого блок-столу Діка Хеллорана, який усе одно був не меншим за їхній обідній стіл у Стовінгтоні. Обідня зала надто гнітила, навіть з ввімкнутими світильниками і музикою, що грала з касетної аудіосистеми в офісі. Ти все одно залишався одним з трьох людей, які сидять за столом в оточенні десятків інших столів, геть пустих, покритих тими прозорими пластиковими цератами. Мама казала, що це немов обідати посеред роману якогось Гореса Волпола, і тато, розсміявшись, з нею погодився[133]. Денні уявлення не мав, хто такий той Горес Волпол, але він відразу зрозумів, що, тільки-но вони почали їсти в кухні, приготована мамою їжа стала смакувати краще. Він безперестанку натрапляв на залишені там-сям Хеллораном маленькі проблиски його особистості, й вони підбадьорювали Денні, наче теплі дотики.
Мама з’їла половину сендвіча, без супу. Вона сказала, що тато, мабуть, пішов сам прогулятися, оскільки і «фольксваген», і готельний пікап залишалися на стоянці. Вона сказала, що втомилася й, мабуть, приляже приблизно на годинку, якщо Денні гадає, що зможе сам собі дати раду, не потрапивши в неприємності. Денні з повним ротом сиру й болоньї їй відповів, що він гадає, що зможе.
— Чому ти не ходиш на ігровий майданчик? — запитала вона. — Я думала, він тобі сподобається, там же є пісочниця для твоїх машинок і всяке інше.
Він ковтнув, і їжа посунулася вниз йому крізь горло сухою, жорсткою грудкою.
— Може, схожу, — промовив він, відвернувшись до радіо, крутячи його.
— І всі ті тварини з живоплоту, — сказала вона, забираючи від нього порожню тарілку. — Твоєму батькові доволі скоро доведеться зібратися й попідстригати їх.
— Йо, — відгукнувся Денні.
— Якщо раніше за мене побачиш свого батька, скажи йому, що я пішла полежати.
— Авжеж, мамо.
Вона поклала брудний посуд до мийки і знову підійшла до сина.
— Тобі тут добре, Денні?
Він безхитрісно подивився на неї, молочні вуса залишалися в нього на верхній губі.
— Угу.
— Не було більше поганих снів?
— Ні.
Однієї ночі, коли він лежав у ліжку, Тоні приходив до нього раз, тихенько, дуже звіддалік гукаючи його на ім’я. Денні тоді міцно заплющив очі і лежав так, аж поки Тоні не пішов.
— Ти впевнений?
— Так, мамо.
Вона здавалася задоволеною.
— Як твоя рука?
Він зігнув перед нею руку.
— Усе краще.
Вона кивнула. Джек відніс повне замерзлих ос гніздо під мискою «Пірекс» до сміттєспалювача, що стояв позаду реманентного складу, і там його спалив.
