Він тримав ключ за причеплений до нього металевий квадратик, на якому друкованими літерами «Меджик Маркером» було позначено ОФІС. Він крутив ключ на його ланцюжку, дивлячись як той обертається й обертається. Так минуло кілька хвилин, і аж тоді він зупинився і встромив майстер-ключ у замок. Ключ сковзнув туди гладко, безперешкодно, немов він весь цей час хотів туди попасти.
А обіцянка була, безумовно, дуже важливою. Проте цікавість свербіла йому скажено, наче отруйний плющ у такому місці, якого неможливо почесати. Але це була поганого роду цікавість, того роду, що змушує тебе підглядати крізь пальці під час найжаскіших моментів у фільмі жахів. Те, що чекає за цими дверима, кіном не буде.
Раптом він простягнув ліву руку, не певний, що саме вона робитиме, аж поки вона не витягла майстер-ключа і заховала назад йому до кишені. Він ще якусь мить вдивлявся у двері широко розплющеними сіро-блакитними очима, а потім швидко відвернувся і рушив у бік головного коридору, який пролягав під прямим кутом до того завулку, в якому він щойно був.
Щось змусило його там затриматися, і він не був певний, що саме. Потім він пригадав, що просто за рогом, на шляху до сходів, міститься скручений проти стіни один з тих старомодних вогнегасників. Скручений, наче задрімана змія.
Це зовсім не хімічні ручні вогнегасники, казав тато, хоча кілька таких було в кухні. Ці ж були предками сучасних систем розприскування. Їхні довгі брезентові рукави були під’єднані прямо до водогінної системи «Оверлука», і, відкрутивши єдиний кран, ви одноосібно могли стати пожежною командою. Тато казав, що хімічні вогнегасники, які розприскують піну або вуглекислоту, набагато кращі. Хімікати пригнічують полум’я, забираючи в нього необхідний йому для горіння кисень, тоді як поливанням під великим тиском можна лише поширити полум’я навкруги. Тато казав, що містер Уллман мусив би замінити ці старомодні рукави разом зі старомодним котлом, але містер Уллман, мабуть, не робитиме ні того, ні іншого, бо він ДЕШЕВЕ ЧМО. Денні знав, що це один з найгірших епітетів, які міг застосовувати його батько. Він застосовувався до лікарів, дантистів, різних ремонтників, а також до голови факультету англійської мови й літератури у Стовінгтоні, який скасовував деякі з татових замовлень на книги, бо, як він казав, ці книги понад бюджету. «Чорт, понад бюджету, — пінився він перед Венді (Денні слухав це зі свої спальні, де, як вважалося, він уже спить). — Та він просто економить останні п’ятсот баксів для себе, те ДЕШЕВЕ ЧМО».
Денні зазирнув за ріг.
Вогнегасник був на місці — плаский рукав, складений уздовж самого себе в кілька десятків згортків, припасований до стіни червоний терарій. Понад ним висіла сокира у скляному, наче з музейної експозиції, ящику з білим написом: «В ЕКСТРЕНОМУ ВИПАДКУ РОЗБИТИ СКЛО». Слова ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК Денні прочитати зміг, бо так називався один з його улюблених телесеріалів, хоча щодо сенсу решти напису певності він не мав[134]. І йому не подобалося, що поряд з цим довгим, пласким рукавом є слова ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК. За ними вбачалися пожежі, вибухи, автомобільні аварії, шпиталі, а подеколи й смерть. І йому не подобалося те, як скрадливо цей рукав висить тут, на цій стіні. Гуляючи на самоті, він завжди якомога швидше пробігав повз ці вогнегасники. Просто так. Просто йому так вчувалося краще. Безпечніше.
І ось, із серцем, що гучно бемкало в грудях, Денні вийшов з-за рогу і подивився вздовж коридору, повз вогнегасник, на далекі сходи. Там, унизу, була мама, спала. А якщо з прогулянки вже повернувся тато, то він, мабуть, сидить у кухні, їсть сендвіч і читає якусь книжку. Треба просто пройти повз цей вогнегасник і спуститися сходами.
Денні вирушив уперед, тримаючись ближче до протилежної стіни так, що аж терся правою рукою об шпалери з дорогого шовкового паперу. Двадцять кроків залишилося. П’ятнадцять. Дюжина.
Коли до вогнегасника залишалося кроків із десять, його мідний наконечник раптом зісковзнув з тих пласких сувоїв, на яких він був спокійно лежав
і упав на килим з глухим стуком. Тепер він лежав там, націлившись у Денні темним отвором свого дула. Денні вмент застиг, лише плечі його смикнулися вперед, щулячись від раптового переляку. Кров важко бухкала у вухах і скронях. У роті стало сухо і кисло, руки стиснулися в кулаки. Проте наконечник рукава просто собі лежав, його мідний корпус добродушно блищав, виток плаского брезенту йшов від нього до пофарбованої червоним кольором рами, прикрученої болтами до стіни.
