Затримавшись у кухні «Оверлука» тільки щоби прийняти пару пігулок екседрину, він потім спустився вниз і там рився в паперах, поки не почув торохтіння готельного пікапа, коли той уже був зовсім на під’їзді. Він піднявся нагору зустріти їх. Почувався цілком добре. Він не бачив потреби розказувати про свої галюцинації. Він пережив панічний страх, але тепер усе вже минулося.
Розділ двадцять четвертий Сніг
Сутеніло.
Вони стояли на ґанку в світлі, що спливало: Джек посередині, лівою рукою обіймаючи за плечі Денні, а правою Венді за талію. Вони разом дивилися, як з рук у них спливає можливість вибору.
Небо цілком затягнуло хмарами о пів на третю, а годиною пізніше почався сніг, і цього разу не потрібен був синоптик, щоби повідомити, що це серйозний сніг, а не пороша, яка розтане або яку здує геть, коли заухкає вечірній вітер. Спершу він падав ідеально прямими смугами, вибудовуючи сніговий покрив, що покривав усе рівномірно, але тепер, приблизно за годину відтоді як він розпочався, з північного заходу почав задувати вітер, і сніг почав замітати ґанок та узбіччя під’їзної алеї «Оверлука». Автодороги поза його територією сховалися під щільним білим покривалом. Живоплотові тварини також пропали, але коли Венді з Денні тільки приїхали додому, вона похвалила його за гарно виконану роботу. «Ти так вважаєш?», — відгукнувся він, і не сказав більше нічого. Тепер живоплоти були поховані під безформними білими хламидами.
Дивно, як усі вони думали різні думки, але відчували ту саму емоцію: полегшення. Міст було спалено.
— Чи колись прийде весна? — прошепотіла Венді.
Джек міцніше її притиснув.
— Ти й не зчуєшся як. А що ти скажеш на те, щоби нам піти досередини і чимсь повечеряти? Холодно тут.
Вона посміхнулася. Весь цей день Джек здавався таким відстороненим, і раптом… ну, дивно. Зараз він говорив своїм нормальним голосом.
— Мене це влаштовує. А тебе як, Денні?
— Звичайно.
Тож вони разом пішли досередини, залишивши вітер виводити його монотонне низьке скиглення, яке триватиме всю ніч, — звуки, які їм доведеться добре пізнати. Сніжинки, кружляючи, танцювали на ґанку. «Оверлук» дивився на все це так само, як робив це впродовж уже майже трьох чвертей століття, — його затемнені вікна тепер обросли сніговими бородами — байдужий до того факту, що тепер він відрізаний від цілого світу. А можливо, його тішили плани на майбутнє. Всередині його мушлі ці троє зайнялися своїми рутинними вечірніми справами, наче мікроби, заманені в пастку черева монстра.
Розділ двадцять п’ятий Усередині номера двісті сімнадцять
За півтора тижня довкола готелю «Оверлук» уже лежав двофутовий шар снігу, білого і хрусткого. Живоплотовий звіринець поховало аж по кульші; застиглий, стоячи на задніх лапах, кролик, здавалося, здіймається з якогось білого виру. Деякі замети сягали п’ятифутової глибини[148]. Вітер постійно їх змінював, переформовуючи у хвилясті, схожі на дюни, пагорби. Джек двічі незграбно пройшовся у снігоступах довкола, ходив до складу по лопату, щоби розчищати ґанок; на третій раз він знизав плечима і просто розчистив стежку крізь замет, що височів проти дверей, дозволивши Денні розважатися з’їжджанням зі схилів праворуч і ліворуч цієї стежки. По-справжньому епічні замети височіли під західним боком «Оверлука»; деякі з них сягали двадцяти футів, а поза ними лежала гола земля, виметена безперервними шквалами вітру аж до трави. Вікна першого поверху позасипало, і той вид з обідньої зали, який так був заполонив Джека в день закриття, зараз був не більш хвилюючим, аніж вигляд пустого кіноекрана. Телефон у них уже вісім днів як вимкнувся, тож єдиним каналом їх зв’язку із зовнішнім світом залишилася ГЧ-рація в кабінеті Уллмана.
