білим кроликом. Так. Тепер там, надворі, на ігровому майданчику був білий кролик, колись він був зеленим, але тепер він став білим, немов щось раз у раз шокувало його сніжними, вітряними ночами і зістарило…
Денні дістав з кишені майстер-ключ і вставив у замок.
«Лу, Лу…»
Він торкнувся ключа, дозволив своїм пальцям його обмацувати. У голові було відчуття байдужості й нудоти. Він обернув ключ і механізм гладесенько відгукнувся глухим клацанням.
Денні штовхнув двері, і вони прочинилися. Вільно, без жодного скрипу. Він стояв просто при вході до великої спальні/вітальні, і хоча снігу аж до сюди не навалило — найбільші замети все ще височіли на фут нижче вікон другого поверху — в кімнаті було темно, бо тато позакривав віконниці західної експозиції ще два тижні тому.
Стоячи в одвірку, він потягнувся праворуч і намацав планшетку вмикача. У кришталевій люстрі під стелею загорілися дві лампи. Денні ступив далі всередину і оглянувся довкола. Килим тут лежав м’який і глибокий, спокійного рожевого кольору. Утішливий. Двоспальне ліжко під білим покривалом. Письмовий стіл
біля великого, прикритого віконницями вікна. У сезон Неустанний Писака
має гарний вид на гори, щоби описувати його своїм близьким, які залишилися вдома.
Він ступив ще далі вглиб. Нічого тут нема, зовсім нічого. Лише пуста кімната, холодна, бо тато сьогодні прогрівав східне крило. Комод. Шафа, її дверцята відкриті, демонструючи повне сідало готельних вішаків того типу, що не вкрадеш. На приліжковому столику Гідеонівська Біблія[152]. Ліворуч від Денні були двері ванної кімнати, велике, на весь людський зріст, дзеркало, яке висіло на цих дверях, відбивало його образ, з побілілим обличчям. Двері ці стояли напіввідтулені і…
Він побачив, що його двійник злегка кивнув.
Так, воно саме там, чим би воно не було. Усередині. У ванній кімнаті. Його двійник рушив уперед, немов покидаючи дзеркало. Він виставив свою долоню і притис її до долоні Денні. Услід за тим двійник навскіс відсахнувся, і двері ванної прочинилися навстіж. Денні подивився всередину.
Довга кімната, старомодна, як вагон Пуллмана[153]. На підлозі крихітні шестигранні кахлі. У дальнім кінці унітаз з піднятою кришкою. Праворуч — раковина вмивальника, а над ним ще одне дзеркало, за такими зазвичай ховається аптечна шафка. Ліворуч стояла величезна біла ванна на пазуристих лапах, душова штора запнута. Денні вступив у ванну кімнату і немов уві сні пішов до ванни, наче керований ззовні, наче все це було якимсь з тих видінь, що їх доставляв йому Тоні, а раптом він побачить щось гарне, коли відтулить душову штору, щось таке, про що вже забув тато або втратила мама, таке, що зробить їх обох щасливими…
Тож він відсунув штору вбік.
Жінка у ванні була мертвою вже віддавна. Розпухла, синюшного кольору, її надутий газами живіт здимався над холодною, вкритою крижаною шугою водою, наче плотський острів. Вона втупилася в очі Денні своїми очима, склянистими й великими, як яйця. Вона вишкірялася своїми розтягнутими в гримасі синюшними губами. Груди її врозвал. Її лобкове волосся ніби пливе на поверхні води. Її пальці вчепилися в рифлені вінця порцелянової ванни, немов крабові клішні.
Денні заверещав. Але жодного звуку не злетіло з його губ; обернувшись всередину і вглиб, той упав донизу, в його власну темряву, вкинутим до колодязя каменем. Він зробив один спотикливий крок назад, почувши, як клацнули його підбори на білих шестигранних кахлях, і в ту ж мить з нього ринула сеча, вона потекла з нього несилувано, вільно.
Ця жінка почала сідати.
Вона сідала, так само шкірячись, втупившись у нього своїми велетенськими очима-яйцями. З-під її мертвих долонь на порцеляні прохоплювалися пердячі звуки. Її груди колихалися, наче пара старезних боксерських груш. Ледь чутно тріскалися пластинки криги. Вона не дихала. Вона була трупом, вона була мертвою вже довгі роки.
Денні крутнувся й побіг. Метнувся крізь двері ванної, очі ледь не вискакують з очниць, волосся сторчма, як у їжака, що ось-ось згорнеться в запобіжну
(крокет? чи роук?)
