І це все. Лист був датований двадцять сьомим червня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року. Він знайшов ляльку-маріонетку, що надягалася на руку — з вигляду або відьма, або чаклун… у всякому разі, щось таке з довгими зубами, у гостроверхому ковпаку. Неймовірно, але лялька була запхана між пачками рахунків за природний газ і мінеральну воду «Віші». І ще щось, схоже на вірш, записаний темним олівцем на звороті якогось меню:
Ані дати на меню, ані назви вірша, якщо це таки був вірш. Туманний, але чарівливий. Йому подумалося, що всі ці речі ніби деталі головоломки, шматки, які врешті-решт складуться разом, якщо йому вдасться знайти сполучні ланки. Тож він і продовжував шукати, здригаючись і витираючи собі губи кожного разу, як позаду нього пробуджувалася з ревом топка.
Денні знову стояв перед номером двісті сімнадцять.
Майстер-ключ лежав у нього в кишені. Денні дивився на двері з якоюсь немов наркотичною жадібністю, а його тулуб посмикувався і трясся під фланелевою сорочкою. Він тихо й незграйно щось мугикав.
Він не хотів туди заходити, куди там, після того пожежного рукава. Йому було страшно сюди йти. Страшно було брати ключа, переступаючи заборону батька.
Йому
(кота вбила; вдовольнена — оживила)
тягла, наче рибальський гачок, застряглий у його мозку, наче нав’язлива пісня сирени, якої не вгамувати. Та й хіба містер Хеллоран не казав:
(Ти обіцяв)
Він аж здригнувся від цієї думки. Вона ніби надійшла ззовні, комашина, дзизкуча, м’яко улеслива.
Його нервове бриніння вилилося в негідну, атональну пісню:
«Лу, Лу, скачи д’мене, Лу, скачи д’мене, Лу, моя мииила…»
Хіба містер Хеллоран не був правий? Хіба, врешті-решт, не це та причина, з якої Денні тримав мовчанку і дозволив снігу замкнути їх тут?
Те, що він був побачив у Президентському люку, уже минулося. А змія виявилася лише пожежним рукавом, що упав на килим. Так, навіть кров у Президентському люку стала безпечною — це щось старе, щось, що трапилося задовго до того, як він народився, чи навіть до того, як його було задумано, щось, з чим давно покінчено. Щось на кшталт фільму, який може бачити тільки він сам. Нема тут нічого, насправді нічого такого в цьому готелі, що могло б вчинити йому зло, і якщо він мусить довести це самому собі, зайшовши до цього номера, чому б йому цього не зробити?
«Лу, Лу, скачи д’мене, Лу, скачи д’мене…»
цим коридором, м’яко тупочучи по цьому синьому й звивистому джунглевому килиму. Він спершу зупинився біля вогнегасника, вставив мідний наконечник назад у рамку, а потім, з серцем, що бухкало, тицяв і тицяв у нього пальцем, шепочучи: «Нумо, вкуси мене. Нумо, вкуси мене, ти, дешеве чмо. Не можеш, правда? Га? Ти всього лиш дешевий пожежний шланг. Ні на що не здатний, окрім як лише тут валятися. Нумо, давай!» Він почувався божевільно зухвалим. І нічого не трапилося. Врешті-решт, то був лише пожежний рукав, усього лиш брезент та мідь, його можна порубати на шматки, а він і не пожаліється, не смикнеться і не почне вигинатися, не закривавить зеленим слизом весь синій килим, бо це лише рукав, ні носа, ні троянди, ані скляних ґудзів, ні атласних бантів, ніяких задріманих змій… а він поспішав, поспішав далі, бо він був[151]
(«запізнююся, я запізнююся», — вигукнув білий кролик.)