Фок не розпитував. Він був знайомий з кількома поліціянтами з відділу захисту дітей. Усі вони час до часу розмовляли отакими напруженими голосами.
— Я ще там трохи пропрацювала, але займалася більше технічним боком, — провадила Кармен. — Вистежувала їх через трансакції. У мене це непогано виходило, і зрештою я опинилася тут. Тут краще. Там під кінець я вже спати не могла... — Якусь мить вона помовчала. — А ти?
Фок зітхнув.
— Це сталося незабаром по татовій смерті. На початку я кілька років пропрацював у відділі боротьби з наркотиками. Бо, знаєш, замолоду ти ще рвешся в бій, а там найбільше руху.
— Саме так і розповідають на різдвяних корпоративах.
— Ну й одного разу ми отримали наводку на одне місце на півночі Мельбурна, яке використовувалося як склад.
Фокові пригадалося, як він зупинився біля сімейного бунгало на занехаяній вуличці. Фарба облущувалася, трава на газоні росла пожовклими острівцями, але на початку під’їзної доріжки стояла поштова скринька ручної роботи — різьблений кораблик. Тоді Фокові подумалося, що колись людина, яка мешкала в цьому будинку, потурбувалася, щоб змайструвати чи придбати таку скриньку.
Один з колег погрюкав у двері, а коли ніхто не відповів, виламав їх. Вони легко піддалися — дерево за роки прогнило. Фок зловив у запиленому дзеркалі в коридорі своє відображення — темну тінь у захисній екіпіровці — і якусь мить не міг себе впізнати. Зі зброєю напоготові, горлаючи, вони завернули за ріг, у вітальню, не відаючи, що саме чекає там на них.
— Власником будинку виявився старий з деменцією.
Він і досі стояв у Фока перед очима: крихітний у своєму кріслі, не так наляканий, як збентежений, у завеликому мішкуватому одязі.
— В хаті не було харчів. Електрику відрізали, а шафки на кухні використовувалися для зберігання наркотиків. Його племінник (тобто хлопець, якого старий вважав своїм племінником) очолював одну з місцевих банд наркоторгівців. Вони з друзяками хазяйнували в хаті.
В будинку смерділо, шпалери в квіточку всі пописані були графіті, килим — завалений пліснявими коробками з-під фастфуду. Фок сів біля старого й розмовляв з ним про крикет, поки решта команди обшукувала помешкання. Чоловік думав, що Фок — його онук. Фок, який три місяці тому поховав батька, не намагався його виправити.
— Справа в тому, — сказав Фок, — що вони обчистили всі його банківські рахунки й забрали пенсію. Завели кредитки на його ім’я й наробили боргів за речі, яких він би в житті не купував. Це був хворий старий, а його залишили ні з чим. Не просто ні з чим — у боргах. І все це видно було з його банківських рахунків — якби хтось звернув увагу. Про те, що з ним відбувалося, можна було б дізнатися багато місяців тому, якби хтось помітив цю проблему з грошима.
У звіті Фок так і написав. А за кілька тижнів офіцер з фінансового відділу зазирнув до нього на дружню розмову. Ще за кілька тижнів Фок завітав до старого в будинок для літніх. Дід уже мав кращий вигляд, і вони ще трохи побалакали про крикет. Повернувшись до себе в кабінет, Фок подивився вимоги для переведення.
В ті дні люди тільки брови зводили, дізнавшись про його рішення, але він розумів, що так розвіюються ілюзії. Рейди поліпшували ситуацію лише на деякий час. Здавалося, вони гасять то одну пожежу, то іншу, але вже по шкоді. Зате гроші — це те, навколо чого крутиться світ для більшості цих людей. Якщо відрубати голову, прогнилі кінцівки всохнуть і здохнуть.
Принаймні саме про це думав Фок щоразу, починаючи розробляти когось у білому комірці, хто вважав, що з університетською освітою він страшенно мудрий і йому вдасться вислизнути. Як Данієль, Джил і Лео Бейлі, котрі, він був певен, вважають, що взагалі нічого аж такого поганого не роблять. Але, дивлячись на них, Фок бачив перед собою інших старих, і нещасних жінок, і сумних дітлахів, які сидять, налякані й самотні, в брудному одязі, на протилежному кінці ланцюжка. І він сподівався, що йому якось вдасться зупинити гниття, щоб воно не докотилося до них.
— Не хвилюйся, — сказала Кармен. — Ми щось вигадаємо. Знаю, Бейлі вважають, що вже добре насобачилися за стільки років, але вони не такі розумні, як ми.
— Ні?
— Ні, — всміхнулася вона. Навіть сидячи, вона була на зріст врівень з Фоком. Їй не доводилося задирати голову, щоб дивитися йому в очі. — Ми щонайменше знаємо, як відмивати гроші й не попастися.
Фок не стримав усмішки.
— А як би це робила ти?
— Інвестиції в нерухомість. Усе просто. А ти?
Фок, який колись написав детальне дослідження з цього питання, точно знав, як би це робив він, ще й з двома запасними планами. Одним з них були інвестиції в нерухомість.
— Не знаю. Мабуть, через казино.
— Не бреши. Ти б вигадав щось складніше.
— Класика на всі часи, — широко посміхнувся він.
Кармен розсміялася.
— То ти, мабуть, не такий уже й розумний. Там треба вміти ноги задирати на стіл, а на тебе тільки глянути достатньо, щоб розкусити. Хто-хто, а я знаю. Мій наречений там годинами просиджує. У вас із ним нічого спільного.
