— …записане в його нотатнику, який зараз у мене, — перериває його Деніел, витрушуючи цигарку зі срібного портсигара. У нього навіть руки не тремтять. У мене руки не тремтять. На що, чорт забирай, мене перетворив Блекгіт?
— Його поцупили на моє доручення, — каже він спокійно, розкурюючи цигарку. — Ваші таємниці тепер мої, і ніхто про них ніколи не дізнається. Наскільки я пам’ятаю, кожен з вас обіцяв мені послугу. А потрібно мені від вас от що: кожен з вас мовчатиме про це аж до кінця дня. Усе зрозуміло? Якщо хтось запитає, відповімо, що Стенвін не схотів повертатися з нами й залишився в лісі. Чому саме, він, мовляв, не пояснив, і це було востаннє, коли ми його бачили.
Спантеличені мисливці ззираються, усі надто приголомшені, щоб говорити. Не знаю, чи то їх так вразила подія, свідками якої вони стали, чи вони й досі не вірять тому, як їм аж такою мірою поталанило.
Що ж до мене самого, то шок поступово минає, і я усвідомлюю весь жах того, що утнув Деніел. Ще півгодини тому я був у захваті від того, як лагідно він поставився до Майкла. А тепер на мені кров іншої людини і я розумію, якою мірою недооцінив його відчай.
Адже переді мною моє власне майбутнє, і мене від нього нудить.
— Заприсягніться, джентльмени, — каже Деніел, видихаючи з кутика вуст хмаринку диму. — Підтвердіть-но мені, що ви збагнули, що тут щойно відбулося.
Голоси звучать безладно, притишено, але щиро. Лише Майкл здається засмученим. Перехопивши його погляд, Деніел каже зимно:
— І не забувайте, що всі ваші таємниці тепер у мене.
Він витримує паузу, даючи присутнім змогу це усвідомити.
— А тепер, як на мене, мусимо повертатися, перш ніж нас шукатимуть.
Пропозицію сприймають схвальним бурмотінням. Усі поволі зникають у заростях. Деніел дає мені знак затриматися, вичікує, доки мисливці відійдуть достатньо далеко. І тільки тоді говорить.
— Допоможіть-но мені обшукати його кишені, — каже він, закасуючи рукави. — Незабаром цим шляхом повертатимуться інші мисливці, і я не хочу, щоб нас тут заскочили біля тіла.
— Що ви накоїли, Деніеле? — сичу я.
— Завтра він буде живий, — озивається він, зневажливо змахнувши рукою. — Я просто завалив опудало.
— Ми ж маємо розслідувати вбивство, а не скоїти натомість іще одне!
— Дайте малюкові іграшкову залізницю, і перше, що він зробить, — це змусить потяг зійти з рейок, — форкає він. — Це буде аж ніяк не прояв поганого характеру, а тому ми його за це не судитимемо.
— То, по-вашому, це гра? — обурююсь я, показуючи на тіло Стенвіна.
— Це головоломка, елементи якої взаємозамінні. Складіть її, і ми вирушимо додому.
Він супиться, дивлячись на мене, наче я незнайомець, який спитав у нього дорогу до місця за неіснуючою адресою.
— Я не збагну, чого ви так переймаєтеся.
— Якщо ми розслідуватимемо вбивство Евелін у запропонований вами спосіб, ми не заслуговуємо на повернення додому! Хіба ви не бачите: ці машкари, які ми носимо, — вони зраджують нас! Вони викривають нас справжніх!
— Маячня якась, — озивається він, обшукуючи Стенвінові кишені.
— Справжня сутність людини найповніше проявляється тоді, коли людина вважає, ніби її ніхто не бачить, хіба ви не розумієте? Не має значення, що Стенвін завтра буде живий — сьогодні ви все одно його вбили! Ви холоднокровно вкоротили віку людині, і цей злочин заплямує вашу душу аж до скону! Я не знаю, чому ми тут, Деніеле, і гадки не маю, з якої причини все це з нами відбувається, але ми маємо довести, що це несправедливо, а не доводити натомість, що ми саме цього й варті!
— Ви помиляєтеся, — каже він, і в голосі його тепер уже чути презирство. — Про який злочин узагалі мова, якщо ці люди — лише тіні на стіні? Я не розумію, про що ви мене просите.
— Я прошу, щоб ми трималися гідно! — кажу, підвищуючи голос. — Щоб ми були кращими за наші втілення! Убивство Стенвіна було рішенням Деніела Коулріджа, але вам до такого рішення вдаватися не можна! Ви добра людина, ви не можете на це не зважати!
— Добра людина!.. — форкає він. — Людина, яка уникає поганих учинків, не може вважатися доброю! Та подивіться ви лишень, де ми зараз перебуваємо та що з нами зробили! Задля того щоб вибратися з цього місця, робити треба все необхідне, навіть якщо це суперечить нашій природі! Я розумію, що вам це бридко, що у вас на це бракує снаги. Я був таким самим, але мені тепер бракує часу перейматися етичністю власних дій! Я можу все це завершити просто сьогодні! І я збираюся це зробити, тож не переймайтеся щодо моєї порядності, а ліпше оцініть, якою мірою я готовий нею поступитися, щоб ви змогли зберегти свою власну! Якщо я схиблю, ви завжди можете спробувати інший варіант.
— І як ви житимете з тим, що накоїли? — вимогливо питаю я.
— Я дивитимуся на обличчя своїх рідних і знатиму, що те, що я тут втратив, вартує набагато менше, ніж можливість знову їх побачити!
— Ви не можете й насправді так вважати! — вигукую я.
