— Але вважаю. І ви вважатимете також, коли проведете в цьому місці ще кілька днів! — одказує він. — А тепер, будь ласка, допоможіть мені обшукати його, перш ніж нас заскочать мисливці. Я не збираюся згаяти вечір, відповідаючи на запитання констебля!
Сперечатися з ним марно, погляд його геть непроникний.
Зітхаю й змушую себе схилитися над тілом.
— Що саме ми шукаємо? — питаю я.
— Відповіді, як завше, — озивається він, розстібаючи закривавлену мисливську куртку шантажиста. — Стенвін зібрав усі чутки Блекгіту, а отже, має й останній фрагмент нашої головоломки — йому відома причина вбивства Евелін. Усі ці відомості внесені до його записника особливим шифром, ключ до якого міститься в окремому нотатнику. У мене є записник, а от нотатник для розшифрування Стенвін завжди носить із собою.
Саме той записник Дербі поцупив зі Стенвінової спальні.
— Це ви забрали записник у Дербі? — питаю я. — Мене вгатили по голові, щойно я його знайшов.
— Певна річ, що ні, — заперечує він. — Коулрідж відрядив декого, щоб знайшов для нього цей записник іще до того, як я прибрав його подобу. Я навіть не знав, що він зацікавився Стенвіновим шантажем, аж допоки мені не принесли його нотатки. Якщо це вас хоч трохи розрадить, я обмірковував, що варто вас попередити.
— То чому ж ви цього не зробили?
Він знизує плечима.
— Дербі — ще той скажений пес, мені здалося, що буде ліпше для всіх, якщо він кілька годин відпочине. А тепер покваптеся: у нас обмаль часу.
Змагаючи трем, я опускаюся навколішки обіч мертвого тіла. Просто жахлива смерть навіть для такої людини, як Стенвін. Груди його перетворилися на фарш, увесь одяг просякнутий кров’ю, вона юшить у мене між пальців, коли я обмацую кишені його штанів. Я дію дуже повільно, мені несила дивитися на тіло. А от Деніел таким не переймається: він обмацує Стенвінову сорочку й куртку, наче й не помічає понівеченої плоті під ними.
Коли ми завершуємо, вилов у нас благенький: портсигар, кишеньковий ніж і запальничка. Жодного шифрувального нотатника.
Дивимося одне на одного.
— Доведеться його перегорнути, — каже Деніел, озвучуючи мої власні думки.
Стенвін був здоровань, тому перегорнути його долілиць нам вдається насилу. Але воно того варте. Мені куди легше обшукувати тіло, коли я не бачу обличчя небіжчика.
Поки Деніел обмацує холоші Стенвінових штанів, я трохи піднімаю куртку й помічаю, що підкладка в одному місці відходить і прихоплена на живу нитку. Мені соромно за власний азарт. Останнє, чого мені кортить, — виправдовувати методи Деніела, але зараз, коли ми на порозі відкриття, мене охоплює піднесення.
Скориставшись кишеньковим ножем небіжчика, я розрізаю шви, і шифрувальний нотатник вислизає просто мені в долоню. І лише тоді я помічаю у сховку ще дещо. Запхавши під підкладку руку, я видобуваю маленький срібний медальйон, з якого знято ланцюжок. Усередині портрет, і, хоча він старий і порепаний, на ньому добре видно маленьку руду дівчинку, на позір семи або восьми років.
Я простягаю його Деніелові, але той надто зайнятий: він гортає сторінки шифрувального нотатника й не зважає на мене.
— От воно! — вигукує він схвильовано. — От він, наш шлях на волю!
— Щиро на це сподіваюся, — озиваюсь я. — Надто вже високу ціну за нього ми заплатили!
Він зводить на мене очі. Це геть інша людина, не та, яка щойно взялася вивчати сторінки. Це не той Деніел, з яким спілкувався Белл, не той, який розмовляв з Рейвенкортом. Це навіть не та людина, яка була поряд зі мною кілька хвилин тому, доводячи потребу власних дій. Це людина-переможець, людина, яка вже на шляху до свободи.
— Я не пишаюся тим, що зробив, — каже він. — Але іншого виходу в нас не було, слово честі.
Він, може, і не пишається. Але й не соромиться. Це очевидно, і я згадую попередження Морового Лікаря.
Через відчай Деніел припускається тих самих помилок, яких припускався я сам, точнісінько так, як і попереджав Моровий Лікар.
Хай там що станеться, я не можу дозволити собі стати цим.
— Готові йти? — питає Деніел.
— А ви знаєте, як дістатися додому? — відгукуюсь я, роздивляючись ліс і усвідомлюючи, що гадки не маю, як ми сюди потрапили.
— Треба йти на схід, — каже він.
— І в який бік звідси схід?
Засунувши руку до кишені, він видобуває Беллів компас.
— Я позичив цю штукенцію в нього сьогодні вранці, — каже він, кладучи компас на долоню. — Химерно, як усе знову повторюється, еге ж?
