За спиною в мене риплять мостини, і бік простромлює біль. Грубезна ручиська смикає мене назад, затискаючи рота, розвертає. Наступної миті просто перед собою я бачу Лакея. Він посміхається, погляд дряпає мені обличчя, наче намагаючись видобути щось, сховане глибоко всередині.
Які жахливі в нього очі!
Я намагаюся закричати, але він затискає мені рота.
Зводить ніж. Дуже повільно проводить вістрям мені по грудях, а потім устромлює його мені в живіт. Біль від кожного нового удару дужчий, ніж від попереднього, і врешті-решт узагалі не лишається нічого, окрім болю.
Мені ніколи ще не було так холодно, так спокійно.
Ноги підтинаються, він підхоплює мене і обережно опускає на підлогу. Дивиться просто мені в очі, усмоктуючи життя, що сотається з них.
Розтуляю губи, але не можу видушити ані звуку.
— Біжи, Кроленя, — каже він, схилившись до мене. — Біжи.
Кричу, смикаюся на ліжку дворецького, але Лакей тієї ж миті хапає мене, притискаючи до простирадла.
— Це він? — питає Лакей, озираючись через плече на Анну, яка стоїть біля вікна.
— Так, — озивається вона. Голос її тремтить.
Лакей нахиляється до мене, голос його хрипкий, на щоці я відчуваю тепле дихання, від якого відгонить пивом.
— Щось недостатньо далеко ти стрибнув, Кроленя, — каже він.
Лезо простромлює мені бік, кров юшить на простирадла, а разом з нею полишає мене життя.
Кричу, захлинаючись задушливою темрявою, привалившись спиною до стіни. Підібгавши коліна до підборіддя, інстинктивно хапаюся за те місце, яке прохромив дворецькому ніж, кляну власну дурість. Моровий Лікар казав правду. Анна мене зрадила.
Мене нудить, мозок судомно намагається підшукати бодай якесь інше логічне пояснення… але ж я все бачив на власні очі! Увесь цей час вона мені брехала!
«Але ж брехала не лише вона».
— Заткайся! — вигукую злостиво.
Серце калатає як навіжене, дихання перехоплює. Мені треба заспокоїтися, бо жодної користі в такому стані з мене не буде. Даю собі хвилину, протягом якої дозволяю думати про будь-що, окрім Анни, але це виявляється з біса важко. Аж дотепер я не усвідомлював, якою мірою часто повертався до неї подумки.
Вона була безпекою й затишком.
Вона була моїм другом.
Трохи посунувшись, намагаюся збагнути, де ж це я отямився й чи, бува, не загрожує мені просто зараз якась небезпека. Наче не схоже. Обидва плеча торкаються стін, на рівні правого вуха крізь шпаринку сотається тоненький промінчик світла. Ліворуч від мене височіють якісь картонні коробки, біля ніг бачу порожні пляшки.
Наближаю до промінця світла зап’ясток, дивлюся на годинник. Зараз тринадцять хвилин по десятій. Белл іще навіть не дістався будинку.
— Ще ранок, — кажу собі з полегшенням. — Ще є час.
Губи пошерхли, язик теж, повітря так смердить пліснявою, наче мені до рота запхали брудну ганчірку. От би зараз випити чогось, бажано холодного, з льодом. Здається, уже бозна-скільки часу минуло, відколи я востаннє прокидався на бавовняній білизні, а денні турботи терпляче шикувалися в чергу по інший бік теплої ванни.
Не цінував я тоді того, як мені щастило.
Схоже, ця моя подоба проспала, скрутившись у ковтюшок, цілісіньку ніч, бо рухатися з біса важко. На щастя, дошка праворуч від мене легко зсувається, мені майже не доводиться докладати для цього зусиль. Очі зараз же сльозяться від яскравого денного світла.
Я в довгій галереї, яка тягнеться вздовж усього маєтку. Зі стелі звисає павутиння. Стіни облицьовані панелями з темної деревини, підлога захаращена старими меблями, укритими товстим шаром пилу й поточеними шашелем.
Обтрушуюся, спинаюся на ноги, розминаю задубілі кінцівки. Виявляється, це моє втілення провело ніч у комірці під сходами, що ведуть на сцену.
Розгорнуті й пожовклі від часу ноти лежать перед запилюженою віолончеллю. Я дивлюся на них, і мені здається, що я проспав якусь катастрофу. Наче щось важливе сталося, поки я був у тій тісній комірці.
Що я взагалі там у біса робив?
Змагаючи біль, чвалаю до одного з вікон галереї. Шиба забрьохана, але я протираю її рукавом і бачу там, унизу, сад навколо Блекгіту. Я на горішньому поверсі маєтку.
Звичним рухом обмацую кишені, намагаючись знайти бодай якусь підказку щодо того, ким я тепер став. Аж тоді усвідомлюю, що жодної підказки мені не потрібно. Я Джим Рештон. Мені двадцять сім років, я констебль поліції, мої батьки Марґарет і Генрі аж сяють від гордощів щоразу, коли комусь про це розповідають. У мене є сестра, собака, і я закоханий у жінку на ймення Ґрейс Девіс. Саме через неї я приїхав на цей бал.
Якщо раніше між мною й моїми втіленнями існувала якась межа, якийсь бар’єр, то тепер від цієї перепони майже нічого не залишилось. Я практично не здатний відрізнити життя Рештона від свого власного. На жаль, спомини про те, як саме я був потрапив до цієї комірчини, затьмарені пляшкою віскі, яку Рештон вихилив напередодні. Я пам’ятаю, як оповідав якісь побрехеньки, сміявся, танцював, одне слово, відчайдушно розважався — це було тоді моєю єдиною метою.
Чи був там, серед гостей, Лакей? Може, це він запхав мене до комірки?
