Напружую пам’ять, але вчорашні спомини тонуть в алкогольній габі. Нервово тягнуся до кишені, де лежить шкіряний портсигар, який Рештон завжди тримає при собі, але в ньому, виявляється, залишилася тільки одна цигарка. Мені кортить закурити, щоб заспокоїтися, але, зважаючи на обставини, мабуть, ліпше не розслаблятися, тим паче, якщо доведеться битися. Лакей відстежив Денса й дворецького, отже, навряд чи Рештон у безпеці.
Відтепер обережність — мій найкращий друг.
Шукаю, чим би це мені озброїтися. На очі трапляє бронзова статуя Атласа[22]. Піднявши її над головою, скрадаюся межи шаф лабіринтом звалених докупи стільців, аж тоді дістаюся побляклої чорної запони, яка перетинає кімнату. Попід стінами юрмляться картонні дерева, поряд із ними — вішаки, на яких повно маскарадних строїв. Серед них я бачу навіть шість чи сім костюмів морового лікаря, циліндри й маски жужмом навалено на підлозі. Схоже, родина власників маєтку колись проводила тут вистави.
Рипить мостина. Завіса смикається. За нею хтось ховається.
Завмираю, зручніше перехоплюючи Атласа, і…
Із-за чорної завіси вигулькує розпашіла Анна.
— Хвалити Бога! — вигукує вона, побачивши мене.
Вона захекалася, навколо запалених карих очей темні кола. Дівчина простоволоса, біляві кучері скуйовджені, чепець вона стискає в руці. Кишеня фартуха відстовбурчена: там альбом, у якому описано всі мої втілення.
— Ви Рештон, так? Ходімо, у нас лише півгодини, щоб урятувати інших! — вигукує вона й кидається до мене, збираючись схопити за руку.
Я відсахуюся, досі тримаючи статуетку над головою, але ентузіазм Анни й відсутність навіть натяку на провину в її голосі збивають мене з пантелику.
— Нікуди я з вами не піду! — вигукую, міцніше перехоплюючи статуетку.
Вона збентежено дивиться на мене, аж тоді, судячи з виразу обличчя, розуміє.
— Це через те, що сталося з Денсом і дворецьким? — питає вона. — Я ще нічого про це не знаю. Я ще взагалі майже нічого не знаю. Я щойно отямилася. Мені відомо лише, що у вас вісім подоб, а Лакей по черзі вбиває їх, і нам треба йти, щоб урятувати тих, які ще залишилися.
— Сподіваєтеся, що я вам повірю?! — вигукую вражено. — Та ви ж заморочили Денса, і Лакей його вбив! Ви були в кімнаті в сторожівні, коли він прирізав дворецького! Ви йому допомагали! Я вас на власні очі бачив!
Вона хитає головою.
— Та не верзіть ви дурниць! — вигукує вона. — Нічого цього я ще не зробила, а навіть якщо зроблю, то зовсім не через те, що зраджую вас! Якби я домагалася вашої смерті, то вколошкала б усі ваші втілення ще до того, як вони попрокидаються! Ви б мене й не побачили! До того ж я б достеменно не стала допомагати людині, яка потім і мені самій укоротить віку, навіть оком не кліпнувши!
— Тоді що ви тут робите? — вимогливо питаю я.
— Не знаю! Я цього епізоду ще не прожила! — відсварюється вона. — Ви — тобто інший ви! — уже чекали на мене, коли я прокинулась. Віддали мені записник і наказали знайти в лісі Дербі, а тоді повернутися сюди й урятувати вас. Оце й усе, що зі мною поки що сталося. Усе, що мені наразі відомо!
— Цього замало, — кажу напряму. — Я досі нічого з цього не робив, тому взагалі не знаю, правду ви кажете чи ні.
Опускаю статуетку й проходжу повз дівчину, простуючи до чорної завіси, з-за якої вона з’явилася.
— Я не можу довіряти вам, Анно! — кажу я.
— Але чому ні?! — вигукує вона, хапаючи мене за руку. —
— Це не…
— Чи ви пам’ятаєте бодай щось із попередніх циклів?
— Тільки ваше ім’я, — кажу я, дивлячись на її пальці, переплетені з моїми. Мій опір слабшає. Мені кортить їй вірити, мені так кортить їй вірити!
— Отже, ви не пам’ятаєте, чим усе завершувалося?
— Ні, — кажу нетерпеливо. — Чому ви мене про це питаєте?
— Тому що я пам’ятаю, — каже вона. — Мені відоме ваше ім’я, бо я пам’ятаю, як гукнула вас тоді, у сторожівні. Ми домовилися, що зустрінемося там. Я хвилювалася. Я була така щаслива, коли ви з’явилися… а тоді побачила ваше обличчя… — Наші погляди зустрічаються, її зіниці темні, розширені, відчайдушні. Щирі. Авжеж, вона не могла б…
«Усі в цьому будинку носять маски».
— А тоді ви мене вбили, — каже вона й торкається моєї щоки, вивчаючи обличчя, яке я сам досі не бачив. — Коли ви знайшли мене цього ранку, я страшенно злякалася, мало не втекла, але ви були таким нещасним… таким наляканим. Усі ваші життя тиснули на вас… ви їх не розрізняли, не знали навіть, хто ви. Ви тицьнули мені цей записник і сказали, що вам дуже шкода. Постійно це повторювали. Товкмачили, що ви вже не та людина, якою були раніше, що ми не зможемо звідси вибратися, якщо постійно припускатимемося тих самих помилок. Це було останнє, що ви сказали.
Спомини звільна прокидаються в пам’яті, але непевні й такі далекі, що я почуваюся людиною, яка намагається вхопити метелика, що пурхає собі аж над іншим берегом річки.
Анна кладе мені в долоню шахову фігурку, стискає мої пальці.
— Може, оце зарадить, — каже вона. — Ми в минулому циклі домовилися, що впізнаємо одне одного за цими фігурками. Слон — для вас, Ейдена Бішопа[23]. Кінь — для мене. Лицар. Захисник. Як от зараз.
