Схрестивши руки на грудях, я прихиляюся до стіни обіч Анни. Наші плечі торкаються. Усвідомлення того, що в минулому житті ти когось убив, зазвичай суттєво обмежує кількість засобів проявити власну приязнь до цієї людини.
— У вас усе виходить набагато ліпше, ніж у мене, — кажу я. — Коли я вперше почув про майбутнє, яке на мене чекає, то спробував був перехопити покоївку на ймення Мадлен Обер на шляху до лісу, вважаючи, що рятую їй життя. І в результаті налякав бідолашну дівчину чи не до півсмерті.
— До цього дня мала б існувати інструкція, — каже вона похмуро.
— Поводьтеся природно.
— Не впевнена, що нам допоможе, якщо ми тікатимемо й переховуватимемося, — озивається вона роздратовано.
Аж тоді на сходах лунають квапливі кроки.
Ми ховаємося, не вимовивши ані слова. Анна зникає за рогом, я прослизаю у відчинені двері якоїсь кімнати. Через цікавість не зачиняю їх цілком, а залишаю шпаринку, крізь яку спостерігаю, як дворецький шкутильгає коридором. Зараз, коли я бачу, як він рухається, цей понівечений опіками каліка здається ще потворнішим. Він має якийсь змучений, зіжмаканий вигляд: суцільні гострі кути під поношеними брунатним шлафроком і піжамою.
Переживши ці миті вже стільки разів після того, першого ранку, я мав би вже до них звикнути, але натомість відчуваю хвилювання й страх дворецького, який мчить до Белла, прагнучи пояснень.
Аж тут з однієї зі спалень виходить Ґреґорі Ґолд. Дворецький надто зосереджений і його не помічає. З такої відстані, коли художник стоїть спиною до мене, його постать здається якоюсь аж не по-людськи безформною — просто довгою тінню на стіні.
У руці Ґолда коцюба, і раптом, без жодного попередження, він заходиться гамселити нею дворецького.
Я пам’ятаю цей напад, пам’ятаю цей біль.
Мене охоплюють жалощі, нудотне відчуття безпорадності, а кров бризкає з-під коцюби на стіни.
Я почуваюся одним цілим із дворецьким, коли він корчиться на підлозі, благаючи пощадити його, а допомоги чекати нізвідки. І саме тоді здоровий глузд мене полишає.
Схопивши вазу з креденця, я вибігаю до коридору, люто кидаюся на Ґолда й б’ю його посудиною по голові. Скалки порцеляни летять навсібіч, а сам він валиться на підлогу.
Западає густа тиша. Я стискаю обідець вази й дивлюся на двох непритомних чоловіків біля ніг.
З-за спини в мене вигулькує Анна.
— Що сталося? — питає вона, удаючи подив.
— Я…
У кінці коридору вже збираються витріщаки — напіводягнені чоловіки, перелякані жінки, які через рейвах посхоплювалися з ліжок. Вони дивляться на кров на стінах, витріщаються на тіла на підлозі, дивляться на мене з цікавістю, яка в цій ситуації геть недоречна. Якщо Лакей також там, у натовпі, то він добре сховався. Воно й на краще. Я достатньою мірою розлючений, щоби знов утнути щось нерозважливе.
Доктор Діккі квапливо мчить вгору сходами. На відміну від решти гостей, він уже повністю вдягнений, величезні вуса набріолінені, полисіла голова також напомаджена.
— Що в біса тут сталося?! — вигукує він.
— Та Ґолд наче здурів, — кажу, додавши трему в голос. — Накинувся на дворецького з коцюбою, тому я… — Демонструю йому те, що залишилося від вази.
— Дівчино, а принесіть-но сюди мою медичну валізку, — наказує Діккі Анні, яка зумисне стовбичить так, щоб упасти йому в око. — Вона в кімнаті, біля ліжка.
Виконуючи його наказ, Анна майстерно складає фрагменти майбутнього докупи, до того ж так вправно, що її втручання майже непомітне. Доктор вимагає, щоб дворецького перенесли до теплого й тихого місця, відтак Анна пропонує допровадити постраждалого до сторожівні й каже, що може про нього подбати. Через те що іншого гожого місця для того, щоб замкнути Ґолда, немає, його вирішують запроторити туди ж і тримати на снодійному, допоки хтось із челяді — Анна каже, що сама знайде того, хто зголоситься це зробити, — приведе із селища полісмена.
Дворецького спускають сходами на саморобних ношах, Анна з полегшенням мені всміхається, проходячи повз. Я сприймаю її усмішку з похмурим спантеличенням. Стільки зусиль, а я й досі не зрозумів, чого ми цим домоглися. Дворецький буде прикутий до ліжка, унаслідок чого сьогодні ввечері стане легкою здобиччю для Лакея. Ґреґорі Ґолда напхають снодійним і підвісять до стелі. Він виживе, але збожеволіє. Якщо згадати, що діємо ми саме за його вказівками, це не надто надихає. Той альбом дав Анні саме Ґолд, але, хоча він і останнє з моїх утілень, я гадки не маю, чого саме він прагне домогтися в такий спосіб. Ба більше, я не певен, що він і сам це знає. Ще б пак, після того, чого він зазнав…
Перебираю спомини, шукаючи побачені мигцем фрагменти майбутнього, які ще не збулися. Мені треба дізнатися, що означало те повідомлення «Усі вони», яке Каннінгем переказав Дербі, і чому він сповістив йому, що зібрав якихось людей. Я не знаю, ані чому Евелін забрала сріблястий пістолет у Дербі, якщо в неї вже був чорний револьвер з материної спальні, ані чому Дербі мусив стояти біля каменя в траві, коли Евелін наклала на себе руки.
Усе це непокоїть мене.
Я бачу стежку з хлібних окрушин, проте певен, що вона веде мене до стрімчака.
