Вона все хибно розуміє, але я не маю зараз змоги врятувати добре ім’я її брата. Це ж саме я вирішив узяти авто й утекти з будинку, щоб дістатися селища. Зараз бідолашний Дональд Девіс спить собі посеред битого шляху, де я його залишив, і ця моя наявна подоба настійливо вимагає, щоб я помчав його рятувати. Рештонова відданість Дональдові Девісу щира й непохитна, і, намагаючись збагнути причину, я враз натрапляю на жасні спомини. Рештонова приязнь до Девіса сформувалася серед багна й крові шанців. Обидва вони, як дурні, утекли на війну, а повернулися звідти братами — і в кожного свої рани й таємниці, про які знає лише інший. Я відчуваю, як лютиться Рештон через те, що я так повівся з його другом.
Чи то я сам злюся на себе?
Ми з Рештоном так переплетені, що вже годі розібрати, хто з нас де.
— Це моя провина, — каже Ґрейс засмучено. — Він збирався ще купити тієї трутизни в Белла, тому я пригрозила, що все розповім таткові. Я знала, що він на мене казиться, але й гадки не мала, що надумає втекти…
Вона безпорадно зітхає.
— Ви ж не думаєте, що він утне якусь дурницю? Цього ж не станеться, так?
— З ним усе буде добре, — кажу заспокійливо, сідаючи обіч неї. — Просто на нього накотило, та й по всьому.
— Ліпше б ми взагалі його в очі не бачили, того бісового доктора, — каже вона, розгладжуючи долонею мою сорочку. — Дональд так змінився, відколи нагодився Белл зі своєю диво-валізою… Це той паскудний лауданум, брат від нього аж нетямиться. Я з ним і поговорити до пуття вже не можу. От би щось удіяти…
Дівчина раптом затинається, наче їй спадає щось на думку. Я бачу, як вона відсахується, вражена власним задумом, дивиться широко розверстими очима, роздивляється його пильно, наче конячку, на яку поставила на перегонах.
— Мені треба поговорити з Чарльзом, — каже вона раптом, цілує мене в губи й мчить геть.
Перш ніж я встигаю відповісти, дівчина зникає в коридорі, лишивши по собі тільки прочинені двері.
Я зводжуся, щоб зачинити їх, розпалений, стривожений і спантеличений. Як же все було простіше, поки я сидів у тій комірці!
Крок за кроком скрадаюся коридором, зазираючи до кожної кімнати, перш ніж пройти повз неї. На руці в мене кастет, я здригаюся від найменшого звуку, він кожної тіні, очікуючи нападу, який, я цього певен, не забариться. А ще мені добре відомо, що, коли Лакей накинеться на мене й заскочить зненацька, я з ним не впораюся.
Відсуваю оксамитову завісу й проходжу до закинутого східного придомку Блекгіту. Різкий вітер термосить оксамит, і запона ляпає в стіну, наче шматок м’яса — на рундук різника.
Не зупиняючись, простую до дитячої.
З коридору непритомного Дербі не видно, його відтягли в куток так, щоб непомітно було з дверей. Він лежить за конячкою-гойдалкою. Розбита голова в крові й скалках порцеляни, але він живий, ще й не на видноті. Зважаючи на те, що напали на нього, коли він виходив зі Стенвінової спальні, у того, хто це зробив, принаймні вистачило сумління сховати його від шантажиста, хоча часу на те, щоб перетягти його до безпечнішого місця, і не знайшлося.
Я квапливо нишпорю по його кишенях, але записник Стенвіна вже хтось забрав. Нічого іншого я й не сподівався, але ж шантажистові відома така кількість таємниць цього будинку, що принаймні спробувати було варто.
Полишивши непритомного Дербі, іду до кімнати Стенвіна в кінці коридору. Авжеж, тільки страх міг змусити його оселитися в цьому занедбаному кутку будинку, подалі від і без того благеньких зручностей, що їх пропонує Блекгіт. Але, мушу визнати, вибір він зробив правильний.
Самі мостини тут — його вірні вартові, вони риплять щокроку, сповіщаючи про чуже наближення, а вихід із довгого коридору лише один, тож непоміченим сюди ніхто не дістанеться. Шантажист, авжеж, уважає, що його оточують вороги, і саме цим фактом я й маю намір скористатися.
Пройшовши крізь приймальню, я стукаю у двері Стенвінової спальні. Відповіддю стає химерна тиша, наче хтось там, усередині, щосили намагається зачаїтися.
— Це констебль Джим Рештон, — гукаю крізь двері, ховаючи кастет. — Мені треба з вами поговорити.
Мої слова викликають там, у кімнаті, цілу зливу звуків. Чути легкі кроки, рипить шухляда, щось переставляють, аж тоді крізь двері лунає голос Теда Стенвіна:
— Заходьте!
Він сидить у кріслі, тримаючи в руці лівий черевик, який наяложує із завзяттям солдата. Я ледь здригаюся від потойбічності цього видовища.
Востаннє, коли я бачив цього чоловіка, він лежав на землі в лісі і я обмацував його кишені. Блекгіт повернув Стенвіна до життя, струсив з нього бруд, наново завів пружину своєї іграшки, щоб усе почалося спочатку. Якщо це не пекло, то дияволу є чого повчитися.
Кидаю погляд за спину шантажистові. Його охоронець спить на ліжку, сапає крізь пов’язку на носі. Дивно, що Стенвін залишив його тут, у власній спальні, ще й дбайливо розвернув крісло до ліжка — майже так само, як Анна, яка опікувалася дворецьким. Судячи з усього, Стенвін відчуває прихильність до цього хлопця.
Цікаво, як би він відреагував, якби знав, що Дербі весь час залишався тут, поряд?..
