— Еге ж, а от і наш герой, — зауважує Стенвін, на мить припинивши наяложувати черевик і роздивляючись мене.
— Боюся, що не розумію, про що ви, — кажу спантеличено.
— Поганий з мене був би шантажист, якби мене отак-от, просто з першого слова, розуміли, — каже він, жестом показуючи на хиткий дерев’яний стілець біля каміна.
Приймаючи це запрошення, підсуваю стілець ближче до ліжка, переступивши через брудну газету й ваксу на підлозі.
Убраний Стенвін, наче стайничий, який вирішив причепуритися: біла бавовняна сорочка напрасована, на чорних штанях жодної плями. Зараз, дивлячись на цього чоловіка, вдягненого так просто, чоловіка, який сам собі лощить черевики й живе в найзанедбанішому з кутків колись розкішного маєтку, я не можу збагнути, чого він домігся за дев’ятнадцять років своєї кар’єри шантажиста.
Щоки та ніс його вкриті павутинням розширених капілярів, запалі очі, почервонілі від недосипання, пильнують двері, видивляючись невідомих чудовиськ.
«Чудовиськ, яких він сам сюди запросив».
За його самохвальством ховається душа, що перетворилася на попіл. Полум’я, яке колись підживлювало її, давно вже згасло. Він клаптя й дрантя людини, яка зазнала поразки, і єдине, що його нині зігріває, — це його таємниці. Зараз він боїться своїх жертв не менше, ніж вони — його.
Відчуваю проштрик співчуття. Щось у становищі Стенвіна здається мені жахливо знайомим, і глибоко в душі, там, де мешкає справжній Ейден Бішоп, ворушиться якийсь непевний спомин. Я приїхав до Блекгіту через жінку. Я хотів урятувати її, але не зміг. Блекгіт був моїм шансом… на що? На ще одну спробу?
Нащо я сюди приїхав?!
«Не думайте про це».
— Що ж, давайте відверто, — каже Стенвін, пильно дивлячись на мене. — Ви змовилися із Сесілом Рейвенкортом, Чарльзом Каннінгемом, Деніелом Коулріджем і ще кількома особами. Вас цікавить убивство, що сталося тут дев’ятнадцять років тому.
Від несподіванки я ніяковію, у голові стає порожньо.
— Та не витріщайтеся ви на мене так вражено, — каже він, вивчаючи тьмаву пляму на черевику. — Сьогодні рано-вранці до мене приходив Каннінгем, ставив запитання за дорученням свого товстуна-господаря. Деніел Коулрідж з’явився кілька хвилин по тому. Обидва вони хотіли довідатися про того хлопа, якого я підстрелив, коли заскочив убивць малого Гардкасла. А тепер от ще й ви прийшли… Мету вашого візиту збагнути неважко, якщо маєш очі й мозок.
Він дивиться на мене, і з-за безтурботного фасаду визирає холодний розрахунок. Відчуваючи на собі його пильний погляд, я намагаюся дібрати правильні слова, щось, що допоможе мені розвіяти його підозри, але мовчання затягується, стає напруженим.
— Мені цікаво було, як ви відреагуєте, — форкає Стенвін, опускаючи черевик на газету й витираючи руки ганчіркою.
Коли він знову говорить, тон його змінюється, стає м’яким і лагідним, наче він розповідає казку.
— Щось мені здається, що це раптове прагнення справедливості має два можливі пояснення, — каже він, кишеньковим ножичком виколупуючи бруд з-під нігтів. — Або Рейвенкорт занюхав скандал і попросив вас за певну винагороду провести розслідування. Або ж ви сподіваєтеся, що йдеться про якийсь гучний злочин, повідомлення про який потім надрукують у газетах і це зробить вас відомим…
Я мовчу, і він шкіриться.
— Слухайте-но, Рештоне, ви не знаєте нічогісінько ані про мене, ані про мої справи, а от мені такі, як ви, добре відомі. Ви звичайнісінький трудяга з робочого класу, який упадає біля жінки з багатої родини. Жінки, яка вам не пара. У тому, щоб зробити кар’єру, нічого поганого немає. Я й сам через це пройшов. Але вам знадобляться гроші, щоб видертися цими сходами нагору, і в цьому я можу вам зарадити. Інформація — цінний товар, а це означає, що ми можемо стати один одному в пригоді.
Він пильно дивиться на мене, але відчувається, що йому непереливки. На шиї шалено б’ється живчик, чоло вологе від поту. У такій відвертості криється небезпека, і йому про це відомо. Менше з тим, я відчуваю, що ця пропозиція доволі спокуслива. Рештонові конче потрібні гроші, щоби бути разом із Ґрейс. Він хоче краще вдягатися й запрошувати її повечеряти частіше, ніж раз на місяць.
Але річ у тім, що ще дужче йому подобається бути полісменом.
— Скільком людям відомо, що Люсі Гарпер — ваша донька? — питаю напряму.
А тепер уже
