Підходжу до колодязя, де того, першого ранку Евелін знайшла записку від Фелісіті. Мені кортить утілити свій план у життя, але замість того, щоб повертатися до маєтку, я вирушаю ліворуч, до озера.
Точніше кажучи, вирушає туди Рештон, а не я. Його веде інстинкт. Інстинкт полісмена. Він хоче побувати на місці злочину, поки в пам’яті ще й досі свіжі Стенвінові свідчення.
Стежка заросла, обабіч над нею схиляються дерева, коріння стирчить з-під землі. Пагони ожини чіпляються за мій тренчкот, з листя скрапує мжичка, аж за якийсь час я дістаюся багнистого берега.
Раніше мені випадало бачити озеро тільки звіддаля, але зблизька воно виявляється набагато більшим, ніж мені здавалося. Вода кольору мохастого каменю, на іншому березі праворуч маячить напівзруйнована дерев’яна човнярня, біля якої припнуті кілька старезних човнів. На острівці в центрі озера розташований музичний павільйон — бірюзова фарба на даху облущена, дерев’яний кістяк побитий дощем і вітром.
Не дивно, що Гардкасли полишили Блекгіт. Тут сталася жахлива трагедія, і привид цього жахіття досі ширяє тут, біля озера.
Неспокій поймає такою мірою, що понад усе мені кортить якнайшвидше забратися звідси, але якась частина мого «я» наполягає: треба з’ясувати, що саме відбулося тут дев’ятнадцять років тому. Тож я звільна йду берегом і обходжу озеро аж двічі, наче коронер[24] — мертве тіло.
Минає година. Я й досі роздивляюся, але погляду нема за що зачепитися. Стенвінова розповідь здається чіткою й вичерпною, але вона не пояснює, з якої саме причини минуле нині тягне лабети до ще однієї дитини Гардкаслів. Вона не годна пролити світло на те, хто за цим стоїть і чого саме цей хтось прагне досягти. Я сподівався був, що моя поява тут допоможе мені ліпше збагнути, що відбувається, але хай там що пам’ятає це озеро, ділитися таємницями воно не квапиться. На відміну від Стенвіна, з ним неможливо домовитися; на відміну від стайничого, його не залякаєш.
Змерзлий і вимоклий як хлющ, я ладен відмовитися від свого задуму, але Рештон уже тягне мене до дзеркального ставка. Погляд полісмена пильніший за очі інших моїх утілень. Він шукає, він видивляється. Мої спомини про це місце його не влаштовують, він прагне все побачити наново. Отже, засунувши руки до кишень, я зупиняюся біля самісінької води, яка торкається підошов черевиків. Мжичка брижить поверхню ставка, краплі дзьобають чималенькі клапті ряски.
От принаймні дощ незмінний. Він періщить і в обличчя Беллові, коли той іде обіч Евелін, і у вікна сторожівні, де спить дворецький і де підвішений до стелі Ґолд. Рейвенкорт слухає дзюрчання крапель у вітальні, розмірковуючи, куди це був подівся Каннінгем. А Дербі… Дербі, на щастя, досі непритомний. Девіс або спить посеред битого шляху, або саме повертається до маєтку. Хай там як, він промок до рубця. І Денс, який знехочу простує крізь хащі з рушницею напереваги, також.
А я… я стою точнісінько на тому самому місці, де сьогодні ввечері стоятиме Евелін, на тому самому місці, де вона притисне сріблястий пістолет до живота й натисне на гачок.
Я бачу те, що побачить увечері вона.
І намагаюся зрозуміти.
Убивця знайшов спосіб примусити Евелін накласти на себе руки, але чому вона не застрелилася на самоті, наприклад у спальні? Нащо вона мала вийти сюди, напривселюд, і вкоротити собі віку просто під час балу?
«Щоб усі це побачили».
— Тоді чому не посеред бальної зали? Чому не на сцені? — бурмочу я.
Ні, надто вже це походить на якусь виставу.
Рештон за свою кар’єру полісмена розслідував кількадесят убивств. Жодне з них ніхто не режисирував заздалегідь, усі вони були результатом миттєвого рішення, наслідком імпульсу. Після того як важко гарували цілісінький день, чоловіки зазирають до чарчини, намагаючись утопити в алкоголі свої негаразди. Відтак розпускають кулаки, і врешті-решт жінкам набридає зазнавати басаманів, тож вони хапаються за перший-ліпший ніж, що трапиться їм під руку. Смерть чатує і в темних провулках, і в затишних кімнатах з мереживними серветками на столах. Падають дерева, руйнуються будинки, молотки вислизають із рук. Люди помирають так, як помирали завжди, помирають швидко — чи то через те, що їм просто не пощастило, чи з власної провини. Але не так, не на загал, не на очах у сотні гостей, убраних у бальні сукні й фраки.
У чиєму розумі могла зродитися ідея перетворити вбивство на виставу?
Вирушаю назад до маєтку, намагаючись пригадати, яким саме шляхом Евелін ішла до дзеркального ставка, як вона пірнала з темряви у світло, заточуючись, наче була напідпитку. Згадую, як виблискував срібний пістолет у її руці, згадую постріл, тишу, а відтак гуркіт феєрверка, під який вона впала у воду.
Нащо потрібні були одразу й пістолет, і револьвер, якщо для самогубства вистачило б і однієї зброї?
«Убивство, яке не схоже на вбивство».
Саме так назвав його Моровий Лікар… але що, як… Розум мій хапається за якийсь уривок думки, я видобуваю її з темряви на світло. У мене з’являється ідея, абсолютно химерна ідея.
Єдине припущення, у якому є бодай якась логіка.
