Уперше Стенвін, схоже, почувається невпевненим.
Він тягнеться до тумбочки біля ліжка, видобуває звідти люльку й невеличкий кисет з тютюном. Набиває люльку, змахує тютюнові дрібки, наближає до люльки запалений сірник, затягується кілька разів, розкурюючи. Відтак знову дивиться на мене. Над його головою дим утворює подобу німба, на який він геть не заслуговує.
— І як саме він мене вб’є? — питає Стенвін кутиком губ, прикусивши люльку пожовклими зубами.
— Що саме ви бачили в день убивства Томаса Гардкасла? — питаю я.
— Он воно, виходить, як? Убивство за вбивство?
— Чесна угода, — кажу я.
Він плює собі на долоню.
— То потисніть, — каже він.
Роблю, як він просить, потім запалюю свою останню цигарку. Потреба закурити підступалася повільно, наче приплив на річковий берег. Дозволяю диму заповнити горло, очі аж сльозяться від задоволення.
Стенвін чухає щетину на підборідді й починає оповідь. Голос у нього замислений.
— Химерний то був день аж від ранку, — каже, перекидаючи люльку в куток рота. — До маєтку приїхали запрошені на бал гості, але все було не слава Богу. На кухні сварилися, у стайні билися, навіть гості постійно лаялися за зачиненими дверима.
Він говорить нашорошено, наче людина, яка відчиняє скриню, наповнену гострими предметами.
— Одне слово, нікого не здивувало, що Чарлі звільнили, — веде він далі. — Вони з леді Гардкасл були коханцями уже бозна-скільки. Спочатку таємно. Згодом це вже стало очевидним. Можна навіть сказати, що вони взагалі не крилися. Наче хотіли, щоб їх заскочили. Не знаю, що вже до цього спричинилося, але, коли лорд Гардкасл звільнив Чарлі, новина про це розповзлася будинком, геть-чисто моровиця якась. Ми сподівалися були, що Карвер завітає до нас, ну, тобто попрощатися, але він нічичирк. А трохи згодом, десь за дві години, одна з покоївок розповіла мені, що бачила, як Чарлі, п’яний як чіп, вештався дитячими спальнями.
— Дитячими спальнями? Ви впевнені?
— Так вона сказала. Мовляв, зазирав у всі двері по черзі, наче когось шукав.
— І кого саме, на вашу думку, він шукав?
— Вона вирішила, буцімто він з дітлахами попрощатися хоче, але вони тоді гралися надворі. Хай там як, він пішов з великою шкіряною торбою.
— І вона не знала, що в тій торбі?
— Зеленого поняття не мала. Хай там що в ній було, нікому це не муляло. Його всі любили, нашого Чарлі, він усім подобався. — Стенвін зітхає, закидає голову, втуплюється в стелю.
— А відтак що сталося? — кваплю я, відчуваючи, що говорити далі він не хоче.
— Чарлі був моїм другом, — каже він важко. — Отже, я пішов його шукати, хотів попрощатися. Коли його бачили востаннє, він прямував до озера, тому я туди й вирушив. Але його там не було. Мені спершу було здалося, що там узагалі нікого не було. Я вже збирався йти, аж тоді побачив кров на землі.
— І ви пішли за слідами крові? — питаю я.
— Еге ж. До самісінького озера дійшов… і побачив хлопчика.
Він сковтує слину, затуляє обличчя долонею.
Спомин так довго чаївся в потемку його пам’яті, отже, не дивно, що тепер його аж так важко витягти на світло. Усе погане, що є в Стенвіні, виросло з цього отруйного зерна.
— Що саме ви бачили, Стенвіне? — питаю я.
Він опускає руку, дивиться на мене так, ніби я священик у церкві, який вимагає від нього сповіді.
— Спершу я побачив лише леді Гардкасл, — каже він. — Вона стояла навколішки в багні й ридала так, наче їй серце краялося. Усе навколо було в крові. Хлопчика я одразу навіть не помітив, так міцно вона пригортала його до себе… Коли почула мої кроки, озирнулася. От саме тоді я й зрозумів, що вона заколола його, встромила ножака в горло, мало взагалі голову не відтяла. Отак-от.
— І вона зізналася? — питаю я.
У власному голосі я чую хвилювання. Потуплюю очі й бачу, що мимоволі зціпив руки, весь напружився. Сиджу на самісінькому краєчку стільця, дух перехоплює.
Мені вмить стає соромно за самого себе.
— Узагалі-то можна сказати, що так, — відповідає Стенвін. — Повторювала повсякчас, що то, мовляв, був нещасний випадок. Товкмачила одне й те саме знову й знову: нещасний випадок — і по всьому.
— А Карвер до цього яким боком? — питаю я.
— Він згодом прийшов.
— Коли саме?
— Не знаю.
— За п’ять хвилин? За двадцять? — наполягаю я. — Це важливо, Стенвіне!
— Не за двадцять, може, за десять… Невдовзі.
— А та торба в нього була із собою?
— Та торба?
— Брунатна шкіряна торба, з якою, за словами покоївки, він пішов з будинку? Вона була в нього із собою?
— Ні, не було торби… — Він тицяє в мене люлькою. — Вам же щось відомо, так?
— Здається, так. Будь ласка, розповідайте, що було далі.
