Аж дотепер я вважав камердинера кимось, хто просто з’являвся час від часу, іноді виконуючи мої доручення, але водночас маючи якусь власну мету. Через це довіряти йому не можна. А Рештон сприймає його по-іншому — наче чорно-білий ескіз, кимось несподівано розмальований яскравими фарбами.
Ґрейс і Дональд Девіси приїздили до Блекгіту щоліта, вони дорослішали біч-о-біч з Майклом, Евелін, Томасом і Каннінгемом. Попри те що Чарльза виховувала куховарка місіс Драдж, усі вважали його позашлюбним сином Пітера Гардкасла й ставилися до нього наче до рівні. Заохочуючи таке ставлення, Гелен доручила гувернантці навчати Каннінгема разом з іншими дітлахами Гардкаслів. Він, може, і став урешті-решт одним з челяді, але ані Ґрейс, ані Дональд не вважали його собі нерівним, хай там що казали з цього приводу їхні батьки. Усі троє ставилися одне до одного, наче члени однієї родини. Тому Каннінгем був одним із перших людей, кого Дональд Девіс познайомив з Рештоном, коли вони повернулися з війни. Усі троє стали один одному близькі, наче рідні брати.
— Що, Рейвенкорт вередує? — питає Ґрейс. — Тільки не кажіть, що знову забули принести йому другу порцію яєчні! Він же завжди через це казиться!
— Ні, ні, річ не в цьому…
Каннінгем замислено хитає головою.
— Ви ж знаєте, так іноді трапляється, що вже від самого ранку все йде шкереберть. Рейвенкорт сказав мені дещо доволі химерне, і, відверто кажучи, я досі не збагну, що воно означає.
— І що ж він сказав? — цікавиться Ґрейс, схиливши голову до плеча.
— Що він не… — Каннінгем замовкає, тре кінчик носа. Потім, поміркувавши трохи, він зітхає й змінює тему розмови.
— Ліпше я розповім вам усе увечері за келихом бренді, коли все вже буде позаду. Поки що мені навіть гожих слів не виходить дібрати.
— От завжди ви так, Чарльзе, — каже Ґрейс, тупнувши ногою. — Починаєте розповідати щось цікаве, але ніколи не завершуєте.
— Що ж, може, бодай це трохи поліпшить вам настрій? — З кишені він видобуває срібний ключ, до якого прикріплено картку з іменем Себастіана Белла. Востаннє я бачив цей ключ, коли він був у кишені паскудника Дербі, незадовго до того, як хтось придовбешив його попід дверима у Стенвіна. Ключ тоді поцупили.
Я почуваюся коліщатком, яке поставили на правильне місце в складному годинниковому механізмі; шестернею, що рухає машинерію, велич якої я не в змозі осягнути.
— Ви знайшли його для мене? — питає Ґрейс, плескаючи в долоні.
Каннінгем радісно всміхається мені.
— Ґрейс просила мене поцупити з кухні запасний ключ від кімнати Белла, щоб ми могли забрати в нього наркотики, — каже він, погойдуючи ключ на пальці. — А мені пощастило: я знайшов ключ від його валізи!
— Може, це й по-дітвацьки, але я хочу, щоб Белл страждав так само, як страждає Дональд, — каже дівчина, очі її гнівно блищать.
— І звідки ж у вас цей ключ? — питаю я в Каннінгема.
— Та знайшов, коли виконував свої прямі обов’язки, — озивається він дещо зніяковіло. — А в кишені в мене ключ від його кімнати. Усі його оті слоїчки можемо хоч просто зараз утопити в озері. Уявляєте?
— Не в озері, — озивається Ґрейс, скривившись. — Досить уже того, що ми повернулися до Блекгіту, а до того жахливого озера я й близько не підступлюся.
— Тоді в колодязі, — пропоную я. — У тому, що біля сторожівні. Він старий і глибокий. Якщо ми викинемо туди наркотики, ніхто їх ніколи не знайде.
— Чудово! — потішено потирає руки Каннінгем. — Наш добрий доктор оце саме щойно вирушив на прогулянку з міс Гардкасл, тому, як на мене, саме час братися до справи. То що, хто разом зі мною зважиться влаштувати невеличке пограбування серед білого дня?
Ґрейс залишається на чатах біля дверей, а ми з Каннінгемом прослизаємо до Беллової кімнати. Моя ностальгія розфарбовує все довкола у веселкові кольори. Зітнувшись із владними особистостями моїх інших утілень, я тепер ставлюся до Белла з куди більшою прихильністю. Проти Дербі, Рейвенкорта чи Рештона Себастіан Белл був чистий аркуш, людина, яка навіть усередині самого себе почувалася не господарем, а радше гостем. Я просто затопив його собою, заповнив порожнечу так щільно, що навіть не усвідомлював, що форма цієї посудини мені не пасує.
Химерно, але зараз я сприймаю його наче давнього приятеля.
— Як гадаєте, де саме він зберігає оту свою трутизну? — питає Каннінгем, зачиняючи за нами двері до спальні.
Хоча мені добре відомо, де саме сховано валізу Белла, я вдаю, ніби й гадки про це не маю. І таким чином даю собі можливість повештатися тут трохи за його відсутності, насолоджуючись цією миттю повернення до колишнього життя. Але Каннінгем уже незабаром відшукує скриню й з моєю допомогою витягає з шафи.
Коли ми сунемо її дерев’яними мостинами, лунає жахливий гуркіт. Добре, що всі вирушили на полювання, бо ці звуки й небіжчика підняли б.
Ключ ідеально пасує до вічка замка, клямка на чудово змащених начепах відмикається, і ми бачимо вміст скрині. Там, усередині, усе вщент набите брунатними слоїчками й флаконами, які розставлено охайними рядочками.
