Під’їзною алеєю прямую до бруківки, що веде до стайні, навколо мене важко хитається ліс. Посковзуючись на нерівній бруківці, мружуся, видивляючись будинок головного стайничого, але ліхтар занадто яскравий — він приховує те, що має викривати. Навіть не помітивши цього, проходжу попід аркою й одразу ж послизаюся на кінському гної. Як і раніше, на подвір’ї повно екіпажів, накритих проолієним рядном. Але тепер у стайнях з’явилися коні, які форкають уві сні.
Струшую з черевиків гній, кидаюся до рятівного котеджу, гепаю стукальцем. За кілька хвилин у вікні спалахує світло, двері ледь прочиняються, і крізь щілину я бачу заспане обличчя літнього чоловіка в спідньому.
— Мені треба поїхати, — кажу я.
— Що, о такій порі, сер? — питає він із сумнівом, тре очі, дивиться на вугільно-чорне небо. — Це ж можна життям накласти!
— Так, терміново.
Він зітхає, дивиться на мене, потім, навстіж розчахнувши двері, жестом запрошує увійти. Натягає штани, підсмикує шлейки на плечах, рухаючись звільна, наче в напівсні, — так завше поводяться ті, кого несподівано розбудили.
Знявши куртку з гачка, він виходить із будинку, жестом наказавши мені лишатися на місці.
Щиро кажучи, я залюбки йому корюся. У будиночку неймовірно тепло й затишно, тут надійно й заспокійливо пахне шкірою й милом. Мені шалено кортить перевірити робочий розклад на цвяху біля дверей, щоб пересвідчитися, чи є вже там записка від Анни, але щойно я тягнуся до нього, лунає застрашливий гуркіт, а з-за шиби просто мені в очі ллється сліпучо-яскраве світло. Виходжу під зливу й бачу старого стайничого, який сидить у зеленому авті. Ця штукенція пчихає й трясеться, наче знемагаючи від якоїсь страшної недуги.
— От, сер, маєте, — каже він, виходячи з авта. — Я його для вас завів.
— Але ж…
Мені заціплює, я з жахом витріщаюся на цю штукенцію.
— А звичайної карети хіба немає? — питаю я.
— Є, от лише коні страхаються громовиці, сер, — озивається він. Запускає руку під сорочку, чухає під пахвою. — Перепрошую, сер, але ви з ними не впораєтеся.
— Я й з цим не впораюся, — заперечую, дивлячись на застрашливе механічне чудовисько. Голос мій придушений від жаху.
Краплі тарабанять по корпусу, дощ заливає вітрове скло.
— Та завиграшки, сер, — заперечує він. — Беретеся за кермо, скеровуєте, куди вам треба, а тоді натискаєте на педаль ногою. Миттю призвичаїтеся.
Його впевненість заштовхує мене досередини, наче владна рука; дверцята зачиняються за мною, стиха клацнувши.
— Бруківкою їхатимете до кінця, потім повернете ліворуч, на ґрунтівку, — пояснює він, показуючи кудись у темряву. — Вона вас просто до селища виведе. Дорога довга й пряма, тільки бакаювата, тож пильнуйте. Хвилин за сорок дістанетеся, може, за годину — залежить від того, як їхатимете. Але повз не проїдете, сер, не бійтеся. А там, якщо ваша ласка, залиште авто десь на видноті, я вранці накажу комусь із хлопців його забрати.
Відтак він іде, зникаючи в котеджі, і двері за ним захряскуються.
Учепившись у кермо, я витріщаюся на важелі й циферблати, намагаючись відшукати в них бодай якусь подобизну логіки. Боязко тисну на педаль — бісова тарадайка смикається вперед, і, натиснувши трохи дужче, я змушую автомобіль проїхати попід аркою. Відтак вибираюся на вибоїсту бруківку. Нарешті дістаюся першого повороту ліворуч, про який казав стайничий.
Скло заливає дощем, я знову визираю з вікна, щоб перевірити, куди саме їду. Фари освітлюють ґрунтівку, укриту падолистом і буреломом, дорогою вирують потоки води. Навіть попри небезпеку, я щосили тисну на педаль газу — моя тривога змінюється піднесенням. Після всього, що сталося, я нарешті вибрався з Блекгіту, кожна подолана миля цієї бакаюватої дороги відносить мене далі й далі від тамтешнього божевілля.
Ранок приходить непевним сірястим досвітком, який не освітлює місцевість, а радше затьмарює її ще дужче. На щастя, принаймні дощ ущухає.
Як і казав стайничий, дорога пряма, ліс нескінченний. Десь там, у хащі, убивають дівчину й приходить до тями Белл, ставши свідком цього. Убивця пощадить його й дасть срібний компас, який покаже на місце, де відбувається щось незбагненне, і Белл, повівшись як дурень, вирішить, ніби дивом урятувався. Але як я можу водночас бути в лісі й у цьому авті… а між тим іще й дворецьким?
Руки міцніше стискають кермо. Якщо я міг розмовляти з дворецьким, коли був Себастіаном Беллом, тоді, мабуть, той, ким я мав стати завтра, уже в Блекгіті. Може, ми навіть зустрічалися. І не тільки той, ким я буду завтра, але й той, ким я буду післязавтра, і за два дні… Якщо це й справді так, тоді хто я? Хто вони? Чи ми окрушини тієї самої душі, кожна з яких відповідальна за гріхи іншої, чи геть різні люди, бліді копії якогось давно забутого оригіналу?
Стрілка, що сигналізує про рівень пального, наближається до червоної позначки, коли з-за дерев виповзає густий туман і сповиває шлях. Мій недавній тріумф де й дівається. Мені давно вже слід було дістатися селища, але вдалині не видно жодного димаря, і лісу немає кінця й краю.
