Відсапуюся, роздивляюся довкола. На відміну від стримано мебльованої кімнати Белла, ця спальня аж потопає в розкошах. Червоні оксамитові запони стікають з вікон просто на щільний блакитний килим. На стінах плями картин, меблі з лакованого червоного дерева, налощені так, що аж блищать. Хай там хто я є, родина Гардкаслів ставиться до мене з неабиякою шанобою.
Камердинер повертається й бачить, як я витираю серветкою масні губи, відхекуючись після сніданку. Мабуть, йому ця сцена огидна. Мені й самому вона огидна. Я почуваюся кнуром біля корита. Менше з тим, жодним чином не виказуючи своїх емоцій, він прибирає тацю й закидає мою руку собі на плече, щоб допомогти мені звестися з ліжка. Лише Бог відає, скільки вже разів йому довелося виконувати цей ритуал і скільки саме йому за це платять, але мені й одного разу задосить. Мало не посувом, наче пораненого солдата, він тягне мене за ширму, де вже чекає ванна з гарячою водою.
А відтак береться мене роздягати.
Поза всякими сумнівами, це частина звичайних ранкових процедур, але я паленію від сорому. Хоча це й не моє тіло, я почуваюся приниженим через те, яке воно. Мені огидні жирні складки, що звисають зі стегон, те, як вони труться одна об одну, коли я рухаюся.
Я намагаюся витурити мого помагача геть, але намарно.
— Мілорде, ви не зможете… — Він затинається, обережно добираючи слова. — …Вам буде важко зайти до ванни самотужки. І вийти також.
Мені кортить сказати йому, щоб він забирався під три чорти, щоб дав мені спокій, але він, авжеж, має рацію.
Міцно замружуюся й киваю, зголошуючись.
Упевненими рухами він розстібає піжамну куртку й стягає з мене штани, по черзі піднімаючи мої ноги, щоб я, бува, не заплутався в холошах. За кілька секунд я вже в чому мати привела, а мій помічник шанобливо відступає на крок.
Розплющую очі й виявляю, що просто переді мною на стіні височезне, на повний зріст, свічадо. Я наче якась гротескна карикатура на людину, шкіра моя жовтава й набрякла, з-під кудлатого волосся в паху визирає млявий пеніс.
Від огиди й приниження я мимоволі схлипую.
На обличчі камердинера з’являється подив, а відтак — лише на мить — утіха. Але цей прояв неприхованих емоцій швидкоплинний.
Він квапливо підступається до мене й допомагає зайти до ванни.
Я пам’ятаю, з якою насолодою опускався в гарячу воду, коли був Беллом, але зараз нічого такого не відчуваю. Моя надмірна вага означає, що радість від купання в теплій воді затьмарюється приниженням, адже з ванни доведеться вибиратися.
— Можна починати ранкові доповіді, лорде Рейвенкорт? — питає мій помічник.
Знерухомівши у ванні, я хитаю головою, сподіваючись, що він таки піде геть.
— На сьогодні заплановані полювання й прогулянка лісом. Дозвольте спитати, чи…
Знову хитаю головою, утупившись у воду. Скільки ще мені це терпіти?
— Дуже добре, тоді залишаються тільки призначені заздалегідь зустрічі.
— Скасуйте їх, — кажу стиха. — Скасуйте їх усі.
— Навіть зустріч із леді Гардкасл, мілорде?
Уперше зустрічаюся поглядом із зеленими очима камердинера. Моровий Лікар стверджував, що, задля того щоб вибратися з маєтку, я маю знайти вбивцю. Хіба ж є хтось, хто здатний утаємничити мене в усі секрети цього обійстя ліпше, ніж його хазяйка?
— Ні, цю не скасовуйте, — кажу я. — Нагадайте-но лишень, де ми з нею зустрічаємося.
— У вашій вітальні, мілорде. Чи, може, ви хочете змінити місце?
— Ні, хай буде вітальня.
— Буде зроблено, мілорде.
Завершивши зі справами, мій помічник вклоняється і йде, полишивши мене борсатися у власних стражданнях.
Заплющивши очі, я відкидаю голову на край ванни й намагаюся збагнути, що тут відбувається. Душа, що поневіряється за межами тіла, для когось означатиме смерть, але я розумію: навколо мене зовсім не той світ. У пеклі було б куди менше челяді, а меблювання набагато гарніше. До того ж важко судити чоловіка, позбавленого гріхів.
Ні, я живий, хоча в якомусь незрозумілому стані. Це щось, схоже на смерть, але неабияк підступніше, і я тут не сам. Моровий Лікар стверджував, що за право втекти з Блекгіту змагаються троє. Може, Лакей, який залишив мені мертвого кроля, також тут у пастці, він такий самий бранець, як і я? Це пояснило б, чому він намагається залякати мене. Урешті-решт, важко виграти в перегонах, якщо боїшся того, що чекає тебе на фініші. Можливо, саме це і є розвага Морового Лікаря — нацьковувати нас одне на одного, наче напівголодних псів на собачих боях…
«А може, до його слів варто дослухатися».
— А от і травма заговорила, — бурмочу, зачувши цей голос. — Я ж бо вже думав, що вона залишилася Беллові…
І одразу ж розумію, що збрехав. Мій зв’язок з цим внутрішнім голосом того ж ґатунку, що й зв’язок з Моровим Лікарем і Лакеєм. Я відчуваю, що нас поєднує якась історія, хоча й не пам’ятаю, яка саме. Вони невіддільна частина всього, що зі мною відбувається, частинки мозаїки, яку я намагаюся скласти докупи. Друзі вони чи вороги, я не знаю напевне, але хай там чим є насправді цей голос, він досі жодного разу не підвів мене.
