Раз у раз зупиняючись, щоб перепочити, я принаймні дістаю змогу побачити інших гостей, що вештаються будинком, і зараз же стає зрозуміло, що жоден з них не перебуває аж у такому доброму гуморі. З усіх кутів чути сварки пошептом, сердиті голоси звучать там, нагорі, і ляскають двері. Чоловіки й дружини шпигають одне одного, занадто сильно стискають келихи, обличчя їхні буряковіють від заледве стримуваної люті. У кожній ремарці злість, повітря наче настовбурчене шпичаками й небезпекою. Можливо, це все просто нерви, оманливо мудре передчуття майбутнього, але Блекгіт здається мені на подив родючим ґрунтом для трагедії.
Коли ми дістаємося бібліотеки, ноги тремтять. Спина скімлить від утоми через те, що так довго довелося бути у вертикальному положенні. На біду, жодної винагороди за всі страждання я не отримую.
Уздовж стін розташовані запилюжені, захаращені книжками полиці, старезний червоний килим горнеться до мостин підлоги. За ґратками каміна рештки давно згаслого вогню, навпроти нього маленький стіл і незручне дерев’яне крісло.
Мій супутник висловлює почуття, які його поймають, цокнувши язиком.
— Перепрошую, мілорде. Зараз я принесу вам зручніше крісло з вітальні, — каже він.
Воно мені справді знадобиться. Набалдашник ціпка намуляв лівицю, ноги тремтять. Сорочка просякла потом, усе тіло свербить. Від прогулянки будинком я мало не сконав. Отже, якщо сьогодні маю дістатися до озера раніше за суперників, то мені знадобиться інша подоба, бажано, здатна здолати сходи.
Рейвенкортів камердинер приносить камінне крісло, ставить його переді мною. Бере мене попід руку, допомагає опуститися на зелені подушки.
— Чи можу я дізнатися, з якою метою ми тут, мілорде?
— Якщо нам дуже пощастить, зустрінемося з друзями, — відповідаю я, витираючи обличчя хустинкою. — Маєте аркуш паперу?
— Так, звісно.
Він видобуває з валізки кілька аркушів та авторучку й готується записувати. Я вже розтуляю рота, щоб відправити його геть, але самий погляд на власну вологу від поту, намуляну долоню змушує змінити рішення. У цьому разі гордістю варто поступитися заради розбірливості.
Хвилину добираю слова, а тоді диктую:
— «Логічно припустити, що багато хто з вас тут довше, аніж я, і ви ліпше за мене знаєте цей будинок, його призначення й нашого тюремника — Морового Лікаря».
Я витримую паузу, дослухаюся, як шкрябає перо.
— «Ви не шукали мене, і я змушений припустити, що для того є вагомі підстави, але прошу вас зустрітися зі мною в бібліотеці в обід і допомогти мені затримати того, хто нас тут тримає. Якщо ваша присутність неможлива, прошу поділитися наявними у вас відомостями на цьому аркуші. Хай там що ви знаєте, навіть найменші дрібниці, це може стати в пригоді й допомогти прискорити наше звільнення. Кажуть, що одна голова — добре, а дві — ліпше, але мені здається, що в нашій справі вистачить однієї голови, але спільної».
Чекаю, доки камердинер завершить записувати, потім дивлюся на нього. Він спантеличений, хоча й потішений водночас. Цікавий він парубок, зовсім не такий простий, як здається.
— Чи треба надіслати цього листа, мілорде? — питає він.
— Немає потреби, — відповідаю я, показуючи на книжкову полицю. — Покладіть це між сторінками першого тому Британської енциклопедії, вони знатимуть, де шукати.
Він дивиться на мене, потім опускає очі на записку, а відтак виконує мій наказ. Аркуш охайно лягає між сторінок, наче йому там і місце.
— А коли чекати відповіді, мілорде?
— За кілька хвилин чи за кілька годин, не знаю напевне. Доведеться регулярно перевіряти.
— А доти що робити? — питає він, витираючи запилюжені руки хусточкою.
— Потеревеньте з челяддю. Мені треба знати, чи в когось із гостей є вбрання середньовічного морового лікаря.
— Мілорде?..
— Порцелянова машкара, чорний плащ тощо, — пояснюю я. — А я поки що подрімаю трохи.
— Тут, мілорде?
— Так.
Він спантеличено супиться, намагаючись зібрати докупи розрізнені дрібки інформації.
— Чи треба розпалити камін, мілорде? — запитує він.
— Не треба, мені й так добре, — відповідаю я.
— Як хочете, мілорде, — каже він, але не йде.
Не знаю, чого саме він чекає, але чекання його марне, тому, наостанок глянувши на мене, він усе ж таки йде з кімнати. Сум’яття стиха чимчикує слідом за ним.
Умощую руки на череві й заплющую очі. Щоразу, коли я засинав, то прокидався в новому тілі. Безумовно, я ризикую, вирішивши таким чином змінити подобу, але не бачу, чого ще можу домогтися в тілі Рейвенкорта. Якщо пощастить, коли прокинуся, мої інші «я» зв’яжуться зі мною за допомогою енциклопедії й ми зустрінемося.
Нестерпний біль.
Скрикую, відчуваючи в роті смак крові.
— Знаю, знаю, бідолашний мій, — чую жіночий голос.
Укол. Голка штрикає мене в шию. Тепло розтоплює біль.
Дихати важко, рухатися неможливо. Я не годен розплющити очі. Чую, як обертаються колеса, як цокотять копита бруківкою.
Відчуваю чиюсь присутність обіч.
— Я… — Кашляю.
