— Я теж помітив, — каже він, і його теплий, просякнутий алкоголем віддих торкається мого обличчя. — Спитав у челяді, якого воно року, але з тим самим успіхом можна було поставити це запитання власному келиху.
Канделябри надають його писку огидного жовтуватого відтінку, в очах мого сусіда бридкий підпиткуватий блиск. Відсунувши келих, я роздивляюся довкола, шукаючи якоїсь розради. За столом десь п’ятнадцятеро людей, фрази французькою, іспанською й німецькою трохи врізноманітнюють нудну бесіду. Коштовності дзенькотять по склу; коли челядь збирає брудні тарілки, торохкотить столове начиння. Настрій у присутніх доволі похмурий; розмови точаться стишено і якось напружено, звертатися одне до одного гостям доводиться понад порожніми стільцями: за столом таких із десяток. Видовище похмуре, навіть якесь трагічне, і, хоча відсутність частини гостей не помітити неможливо, усі аж зі шкури пнуться, намагаючись не звертати на це уваги. Не знаю, чи то так заведено у світському товаристві, чи існує якесь інше пояснення, яке я проґавив.
Видивляюся знайомі обличчя, щоб спитати, що відбувається, але Каннінгем пішов знайомитися з Беллом, а Міллісент Дербі, доктора Діккі чи навіть того огидного Теда Стенвіна за столом немає. Окрім Евелін і Майкла єдиний, кого я впізнаю, — це Деніел Коулрідж, який сидить обіч кощавого чоловіка на віддаленому кінці столу. Обидва спостерігають за іншими гостями крізь до половини наповнені келихи вина. Вродлива Деніелова подоба достеменно не припала комусь до душі, тож тепер прикрашена роз’юшеною губою й набряклим оком — завтра басаман буде просто жахливий, якщо це завтра, авжеж, колись настане. Здається, сам Коулрідж через це не надто переймається, а от я нервуюся. Аж дотепер мені здавалося, що Деніел тутешнім підступам непідвладний, зважаючи на те, що йому відомі майбутні події й це дає йому змогу уникати негараздів. А тепер, коли йому аж так дісталося, почуваюсь я так, наче побачив, як з рукава штукаря раптом випали карти.
Його бесідник у захваті плескає по столу, зачувши якийсь із Деніелових жартів, і це привертає мою увагу. Мені здається, наче я знайомий з цією людиною, от лише не можу пригадати, хто вона.
«Можливо, ще одна майбутня подоба».
Я дуже сподіваюся, що це не так. Миршава істота з набріоліненим волоссям і блідим, якимось змореним обличчям тримається неабияк зверхньо — наче жоден з тутешніх гостей йому не рівня. Я не розумію, звідки в мене таке враження, але цей чоловік здається мені підступним і жорстоким.
— Подейкують, у них є якісь геть чудернацькі ліки, — каже Кліффорд Геррінґтон, підвищуючи голос, щоб привернути мою увагу.
Спантеличено кліпаю.
— В азійців, мілорде Рейвенкорт, — уточнює він з приязною усмішкою.
— Так, певна річ, — погоджуюсь я. — Але, боюся, мені не випадало там бувати.
— Просто неймовірна місцина, геть дивовижна. Там є такі шпиталі…
Скидаю руку, щоб покликати когось із челяді. Якщо вже від цієї розмови відкараскатися годі, то можна спробувати відкараскатися бодай від цього вина. Можливо, одне потягне за собою інше.
— Я минулого вечора розмовляв з доктором Беллом про деякі з їхніх опіатів… — веде далі мій сусід.
«Коли це вже завершиться?..»
— Чи до смаку вам вечеря, лорде Рейвенкорт? — питає Майкл Гардкасл, вправно втручаючись у розмову.
Я вдячно розвертаюся до нього.
Він підніс до губ келих з червоним вином, зелені очі лукаво блищать. Разючий контраст з Евелін, чий погляд ніби білує мене живцем. Вона вбрана в блакитну вечірню сукню, на голові діадема, біляве волосся накручене, вигадлива висока зачіска дає змогу роздивитися розкішне діамантове кольє на шиї. У цьому самому вбранні (якщо не брати до уваги пальта й гумових чобіт) вона згодом вирушить із Себастіаном Беллом на цвинтар.
Витираю губи серветкою, схиляю голову.
— Усе просто чудово. Шкода тільки, що замало гостей зголосилося поласувати цими смаколиками, — кажу, показуючи на порожні стільці за столом. — А я так сподівався познайомитися з містером Саткліффом! — «І його вбранням морового лікаря», — додаю подумки.
— Тоді вам пощастило, — втручається Кліффорд Геррінґтон. — Старигань Саткліфф — мій добрий приятель, під час балу я вас познайомлю.
— Це якщо він буде в змозі зіп’ястися на рівні, — зауважує Майкл. — Вони з батьком зараз уже, напевне, майже спустошили винний льох. А матір, мабуть, намагається їх звідти витягти.
— А чи леді Гардкасл буде сьогодні на балу? — питаю я. — Кажуть, вона зранку до гостей не виходила.
— Їй дуже важко в Блекгіті, — каже Майкл, стишивши голос, ніби звіряючись у якійсь таємниці. — Гадаю, весь сьогоднішній день вона силкувалася позбутися привидів минулого напередодні святкування. Але бал вона обов’язково відвідає, запевняю вас.
Нашу розмову перериває один з лакеїв, який схиляється й щось шепоче Майклові на вухо. Обличчя молодика миттю смурнішає, і, коли лакей іде, Майкл переповідає почуте сестрі. Вона також супиться. Якусь мить вони дивляться одне на одного, тримаючись за руки, аж тоді Майкл стукає виделкою по келиху й зводиться.
