Шкутильгаю до шафи, де має стояти енциклопедія, намагаюся навпомацки відшукати її в темряві. Там порожньо. Беру свічку з найближчого столу, підступаюся з нею напереваги до полиці, сподіваючись, що книгу переставили на інше місце, але енциклопедії тут узагалі немає. Важко зітхаю, ніби випускаю повітря з міхів якоїсь жахливої хитромудрої машинерії. Аж дотепер я не усвідомлював, які серйозні сподівання мав щодо цього задуму з енциклопедією й щодо зустрічі зі своїми майбутніми втіленнями. Мені потрібні були не лише їхні знання, але й змога вивчити їх, наче власні спотворені відображення в численних кривих дзеркалах. Я був певен, що обов’язково знайду якусь спільну рису, фрагмент свого справжнього «я», що лишався незмінним, непідвладним впливу чергової подоби. Без цього мені важко визначити кордони власної особистості, важко зрозуміти, де вона, та межа, що відокремлює мене від мого нового втілення. Адже виходить, що єдина різниця між мною й Лакеєм полягає в тому, що моя свідомість переходить з одного тіла до іншого…
Довгий день тисне мені на плечі, примушуючи опуститися у фотель біля каміна. Хмиз потріскує, повітря тремке й мінливе від жару.
Аж раптом мені перехоплює дух. У полум’ї я бачу енциклопедію — вона й досі зберігає форму, але вже геть згоріла й от-от перетвориться на попіл.
Авжеж, це зробив Лакей.
Почуваюся так, ніби мене вдарили. Певна річ, саме на це й був розрахунок. Лакей усюди, хай би куди я потнувся, і завше на крок випереджає мене. А втім, йому навіть цього замало. Він хоче, щоб я про це знав. Щоб я боявся. З якоїсь причини він прагне, щоб я страждав.
Глибоко вражений цією відвертою зухвалістю, замислено дивлюся на вогонь, вкидаю в полум’я всі свої погані передчуття, аж раптом з дверного отвору мене гукає Каннінгем.
— Лорде Рейвенкорт?
— Де в біса вас носило?! — вигукую, не в змозі опанувати роздратування.
Обійшовши мій фотель, він наближається до каміна, зупиняється біля нього, гріє руки. Вигляд у мого камердинера такий, наче він вештався під зливою, і, хоча він уже перевдягнувся, волосся його й досі вологе й розкошлане після зустрічі з рушником.
— Приємно бачити, що Рейвенкортів характер лишився незмінним, — каже він незрушно. — Я б геть знетямився без щоденної прочуханки.
— От тільки не вдавайте жертву, — кажу, посварившись на нього вказівцем. — Вас кілька годин не було.
— На те, щоб добре виконати роботу, завше потрібен час, — одказує він і жбурляє мені на коліна якусь річ.
Я підхоплюю її, здіймаю до світла й розумію, що витріщаюся в порожні очниці порцелянової маски із дзьобом. Лють моя вмить де й дівається.
Зиркнувши на жіноцтво, що споглядає нас із відвертою цікавістю, Каннінгем притишує голос.
— Вона належить такому собі Філіпу Саткліффу, — каже камердинер. — Дехто з челяді помітив її в його гардеробі, тому я дочекався, коли він вирушив на полювання, і нишком пробрався до його кімнати. Авжеж, циліндр і плащ там теж були. А ще записка, у якій ішлося про зустріч з лордом Гардкаслом під час балу. Як на мене, ми можемо перехопити його й поговорити.
Плескаю себе долонею по коліну й усміхаюся широко, аж якось шалено.
— Чудова робота, Каннінгеме, просто чудова!
— Я так і думав, що вас це потішить, — озивається він. — Але, хоч як прикро, на цьому добрі новини закінчуються. Записка для міс Гардкасл там, біля колодязя… Вона була, м’яко кажучи, дивна.
— Дивна? Тобто? — уточнюю я, приміряючи на себе дзьобату машкару. Порцеляна холодна і якась вогка, але за розміром маска мені пасує.
— Чорнило трохи розмило дощем, але я зміг її прочитати. Там було написано «Тримайтесь якнайдалі від Міллісент Дербі». А трохи нижче було намальовано замок — так, нашвидкуруч, декількома штрихами. Оце й усе.
— Яке химерне попередження, — зауважую я.
— Попередження? Я б радше назвав це погрозою, — заперечує Каннінгем.
— Вважаєте, що Міллісент Дербі штрикне Евелін в’язальною спицею? — цікавлюся, звівши брову.
— Не треба її недооцінювати суто через вік, — каже він, коцюбою намагаючись розворушити благеньке полум’я в каміні. — Свого часу під її контролем була чи не половина мешканців цього будинку. Вона вміла винюхати будь-яку брудну таємницю й ладна була задля цього на всіляку бридоту. Тед Стенвін порівняно з нею — дилетант-початківець.
— То ви вже з нею стикалися?
— У Рейвенкорта був такий досвід, і він їй не довіряв, — каже камердинер. — Хай він і той іще покидьок, але зовсім не дурень.
— Приємно це чути, — кажу я. — А із Себастіаном Беллом ви зустрілися?
— Ще ні, але ввечері зустрінуся обов’язково. І про цю загадкову Анну я також нічого не з’ясував.
— То й не треба: вона сама мене вже знайшла, — кажу, длубаючи тріщину в шкірі на бильці фотеля.
— Справді? І чого ж вона хотіла?
— Вона не сказала.
— А звідки вона вас знає?
— Ми це не обговорювали.
— То вона друг?
— Можливо.
— Отже, зустріч була успішна? — запитує він лукаво, повертаючи коцюбу на місце. — До речі, вам уже час прийняти ванну. Вечеря о восьмій, а від вас тхне. Не треба давати людям зайвий привід вас ненавидіти.
Він підступається, щоб допомогти мені звестися, але я відмахуюся.
