Самої згадки про ці примарні кроки й лиховісний сміх досить, щоб мене взяли сироти. Від думки про те, що ми нарешті спіймаємо цього чортяку, моїми жилами наче полум’я струмить. Утім таке саме завзяття охопило Дербі, коли ми з ним у лісі ганялися за камеристкою, і це стрімко змушує мене нашорошитися. Не можна ані на мить давати цій подобі виходити з-під контролю.
— І що саме ви задумали? — допитуюся, змушуючи себе трохи охолонути. — Я там був сам-один і гадки не маю, де він ховався.
— І я також не мав, але от напередодні ввечері поговорив з таким собі добродієм, давнім приятелем родини Гардкаслів, — каже він, змушуючи мене відійти подалі від Міллісент, яка тишком-нишком уже підступилася до нас. — Виявляється, тут, у маєтку, є ціла система таємних коридорів — ними користувалися католики під час релігійних переслідувань. Саме там ховався Лакей, і там-таки ми його й схопимо.
— Але яким чином?
— Мій новий приятель розповів, що потрапити до тунелів можна з бібліотеки, вітальні й галереї. Пропоную от що: кожен з нас пантруватиме біля одного з входів, і, коли він звідти вийде, ми його злапаємо.
— План чудовий, — кажу я, насилу стримуючи захват Дербі. — Я піду до бібліотеки, ви — до вітальні. А до галереї хто?
— А попросіть-но Анну, — пропонує він. — Але одинцем жоден з нас із Лакеєм не впорається. Може, ви удвох чатуватимете в бібліотеці, а я звернуся до когось з інших подоб, щоб допомогли мені з галереєю й вітальнею?
— Чудово! — радісно вигукую я.
Якби я не тримав Дербі на короткому повідці, він би вже просто зараз мчав цими тунелями з ліхтарем і різницьким ножаком напереваги.
— От і добре, — каже він, усміхаючись мені так приязно, що я відчуваю непохитну впевненість: ми зможемо втілити цей задум. — Прийдіть туди за кілька хвилин до першої. Якщо нам бодай трішки пощастить, устигнемо з цим завершити ще до вечері.
Він розвертається, збираючись піти, але я хапаю його за руку.
— Ви й справді пообіцяли Анні, що знайдете спосіб, як витягти звідси нас обох, якщо вона нам допоможе?
Він пильно дивиться на мене, і я поквапом відсмикую руку.
— Так, — підтверджує він.
— Отже, ви збрехали, так? — питаю я. — Адже тільки один з нас може вибратися з Блекгіту.
— Ліпше назвімо це потенційною брехнею, гаразд? Я все ж таки сподіваюся виконати свою частину угоди.
— Ви моє останнє втілення. Ви й справді на щось сподіваєтеся?
— Та не дуже, — зізнається він, і вираз його обличчя м’якшає. — Я знаю, що вона вам подобається. Слово честі, я не забув цього відчуття, але нам треба, щоб вона була на нашому боці. Ми не виберемося з цього маєтку, якщо цілий день доведеться пильнувати
— Я маю розповісти їй правду, — кажу, приголомшений його зимною байдужістю до нашої подруги.
Він помітно напружується.
— Якщо ви це зробите, то вона стане нашим ворогом, — сичить Деніел, озираючись, щоб переконатися, що нас не підслуховують. — І тоді про свій намір допомогти їй можете забути.
Він надуває щоки, видихає, куйовдить собі волосся, а відтак усміхається мені. Напруга полишає його, наче повітря — пробиту кульку.
— Робіть так, як вважаєте за потрібне, — каже він. — Але принаймні зачекайте, допоки ми впіймаємо Лакея. — Він дивиться на годинник. — Три години — оце й усе, що я у вас прошу.
Наші погляди зустрічаються. У моєму — сумнів, у його — прохання. Усе, що мені залишається, — погодитися.
— Гаразд, — зголошуюсь я.
— Ви не пошкодуєте, — обіцяє він.
Стиснувши моє плече, він привітно махає рукою Міллісент і рушає до Блекгіту рішуче, наче людина, у якої з’явилася мета.
Розвертаюся до Міллісент, яка задумливо споглядає мене, підтиснувши губи.
— Паскудні в тебе друзі, — зауважує вона.
— Я й сам паскудний, — одказую я, не ховаючи очей.
Нарешті вона хитає головою і йде далі, трохи вповільнивши крок, щоб я її наздогнав.
Ми підходимо до довгої теплиці. Більшість шибок у ній розбита, зело так розрослося, що просто витиснуло скло. Міллісент зазирає досередини, але листя надто щільне. Жестом вона запрошує мене йти за нею, і ми обоє прямуємо до віддаленого кінця приміщення. Там бачимо двері, замкнені на новий ланцюг і колодку.
— Шкода, — зауважує вона, марно смикнувши ланцюг. — Мені замолоду подобалося сюди приходити.
— То ви й раніше бували в Блекгіті?
— Колись я приїздила сюди щоліта. Ми всі приїздили: Сесіл Рейвенкорт, близнюки Кертіси, Пітер Гардкасл і Гелен. Останні двоє тут і познайомилися. Коли я вийшла заміж, то привозила сюди твоїх брата й сестру. Вони фактично виросли разом з Евелін, Майклом і Томасом.
Вона бере мене попід руку, і прогулянка триває.
— Мені так подобалося бувати тут улітку! — веде далі Міллісент. — Гелен завжди страшенно казилася через твою сестру, тому що Евелін поганенька на вроду. У Майкла зовнішність також не вельми — ці його пласкі риси… Томас — от хто був нівроку, але він загинув тоді на озері. Подвійний удар, якого доля завдала нещасній жінці, але що ж поробиш… З тобою, мій гарнюній хлопчику, усе одно жоден з них не зрівнявся б, — каже, гладячи мене по щоці.
— Евелін вродлива, — заперечую я. — Узагалі-то вона просто чудова!
