— Справді? — перепитує Міллісент недовірливо. — Мабуть, у Парижі розквітла, хтозна. Вона мене цілий ранок уникає так само, як і її матуся. Яблуко від яблуні… Але тоді принаймні зрозуміло, чому Сесіл біля неї впадає. Він наймарнославніша людина, яку я в житті бачила, а це дещо, якщо зважити, що я п’ятдесят років прожила з твоїм батечком.
— Знаєш, а Гардкасли її ненавидять. Тобто Евелін.
— Хто це тобі таку бздуру сказав? — дивується Міллісент і, схопившись за мою руку, трясе ногою, намагаючись струсити бруд з черевика. — Майкл її просто обожнює. Він чи не щомісяця їздив до неї в Париж, і, наскільки я розумію, відколи вона повернулася, вони взагалі не розлучаються. Пітер також ненависті до неї не відчуває, вона йому просто байдужа. От хіба що Гелен… Але вона так і не оговталася після загибелі Томаса. І все одно сюди приїздить, дивина та й годі. Щороку, у день його загибелі, вона вирушає до озера. Іноді навіть розмовляє з Томасом. Якось я це на власні вуха чула…
Стежка виводить нас до дзеркального ставка. Це саме тут Евелін сьогодні ввечері накладе на себе руки. Як і всім у Блекгіті, милуватися водоймою ліпше на відстані. З бальної зали вона здається просто чудовою, таким собі довгим свічадом, у якому відображається вся велич маєтку. Але тут і зараз це просто брудний ставок — облицювання на березі потріскалося й замоховіло.
«Нащо їй знадобилося вчиняти самогубство саме тут? Чому не в себе в спальні? Чому не у вестибюлі?»
— З тобою все гаразд, любчику? — питає Міллісент. — Щось ти наче пополотнів.
— Та от шкодую, що тут усе таке занедбане, — кажу, видушивши подобу усмішки.
— Так, авжеж, але що ж тут удієш? — одказує вона, поправляючи шалик. — Жити тут після вбивства сина Гардкасли не могли, а кому ще потрібне це одоробло, надто з такою історією? Як на мене, треба було взагалі залишити маєток лісу на поталу…
Тема зворушлива, але Джонатан Дербі на тривалі роздуми не здатний, і вже незабаром моя увага зосереджена на підготовці до сьогоднішнього балу — крізь шиби, повз які ми саме проходимо, я спостерігаю за метушнею, яка відбувається в бальній залі. Челядь і наймані робітники відшкрібають підлогу, фарбують стіни; покоївки видираються на хиткі драбини з довгими пір’яними віниками для пилу напереваги. У віддаленому кінці приміщення музиканти зі знудженим виглядом налагоджують налощені інструменти, а Евелін Гардкасл керує всім процесом з центру зали: указує на щось і жестикулює. Вона підходить то до однієї купки челяді, то до іншої, лагідно до них звертається, потискає руки — і в мене аж серце скімлить від згадки про той час, що ми провели разом.
Я шукаю поглядом Мадлен Обер — онде вона, сміється разом з Люсі Гарпер, покоївкою, яку образив Стенвін і з якою подружився Рейвенкорт. Обидві саме вмощують канапу неподалік від сцени.
Ці дві упосліджені жінки знайшли одна одну — думка про це мене дещо тішить, хоча, авжеж, це анітрохи не зменшує моєї провини в ранкових подіях.
— Я ж тебе попереджала тоді, останнього разу, що більше не приховуватиму твоїх капостей, — каже Міллісент гостро. Напружившись, вона спостерігає за тим, як я дивлюся на покоївок. Любов до сина й відраза вирують у її очах, затуманюючи погляд, — і в їхньому тумані я бачу обриси таємниць родини Дербі. Те, що раніше було лише тьмавою підозрою, тепер стає цілком очевидним. Дербі — ґвалтівник. І ставалося лихо вже не раз. Усі вони там, у погляді Міллісент, — усі жінки, на яких він зазіхнув, усі зруйновані ним життя. Усі вони в неї всередині. Міллісент старанно плекає темряву, якої сповнений Джонатан Дербі.
— Тебе ж завжди вабить до найслабших, так? — питає вона. — Завжди до…
Раптом вона затинається й завмирає з напіврозтуленими вустами, наче наступні слова просто з них випарувалися.
— Мені вже час, — каже зненацька, стискаючи мою руку. — Знаєш, мені спало на думку дещо дуже химерне… Побачимося за вечерею, любчику.
Не сказавши більше ні слова, Міллісент розвертається й іде туди, звідки ми щойно прийшли. А відтак зникає за рогом будинку.
Спантеличений, я знову зазираю до бальної зали, намагаючись збагнути, що саме Міллісент там побачила, але всі, за винятком музикантів, і досі метушаться. Саме тоді я помічаю шахову фігурку на підвіконні. Якщо не помиляюся, це той самий вирізьблений вручну слон, якого я знайшов у валізі Белла, — поцяткований білою фарбою, він витріщається на мене неоковирними очима. На запилюженій шибі понад ним напис: «Озирніться».
Авжеж, на узліссі стоїть Анна й махає мені рукою — тендітна постать у сірому пальті. Укинувши фігурку до кишені, я роззираюся, щоб переконатися, що ми самі, а тоді простую за нею в хащу, туди, де ніхто з Блекгіту нас не побачить. Схоже, вона чекає вже доволі довго, тупцяючи з ноги на ногу, щоб зігрітися. Судячи з посинілих щік, зиску з того жодного. Воно й не дивно, зважаючи на її одяг. На ній старезне сіре пальто й благенький плетений капелюшок. Речі неабияк поношені, їх уже стільки разів штопали, що тепер там самі латки.
— У вас, бува, яблука немає? — запитує вона без жодної уводини. — Помираю з голоду.
