— Та хіба що фляга є, — кажу я, простягаючи її Анні.
— Що ж, доведеться обмежитися цим, — відповідає вона, бере фляжку й відкручує накривку.
— А я вважав, що нам небезпечно зустрічатися не в сторожівні, а деінде.
— Хто це вам таке сказав? — питає вона, ковтає з фляги й кривиться.
— Ви самі й сказали, — одказую я.
— Скажу.
— Тобто?
— Я вам потім скажу, що нам небезпечно зустрічатися деінде, окрім сторожівні. Ще не сказала, — пояснює вона. — Просто не могла сказати: я отямилася всього кілька годин тому й більшість часу заважала Лакеєві зробити з ваших майбутніх подоб подушечки для голок. Навіть сніданок через це проґавила.
Кліпаю, намагаючись зібрати докупи події дня, що відбуваються в хибному порядку. Уже не вперше доводиться пошкодувати, що я тепер не маю гострого Рейвенкортового розуму. Інтелект Джонатана Дербі наче густий суп, у якому мокнуть грінки.
Помітивши моє збентеження, вона супиться.
— Вам же відомо про Лакея? Завжди плутаюся, що в нас на черзі.
Я квапливо розповідаю їй про Беллового мертвого кроля й про примарні кроки, що переслідували Рейвенкорта в обідній залі. Обличчя її дедалі смурнішає.
— Покидьок, — сичить вона, вислухавши мою розповідь. Крокує туди й назад, зціпивши руки й похнюпившись. — Ох, якби ж то він мені трапився… — видихає, подарувавши будинок лиховісним поглядом.
— Може, незабаром і трапиться, — кажу я. — Деніел уважає, що він ховається в потаємних тунелях. Туди є кілька входів, але ми з вами пантруватимемо той, що в бібліотеці. Він хоче, щоб ми прийшли туди на першу годину.
— А ще можна самим собі перерізати горлянки, щоб не утруднювати цим Лакея, — каже вона щиро й навіть без натяку на захват. І дивиться на мене так, ніби я з глузду з’їхав.
— А що не так?
— Лакей не ідіот, — каже вона. — Якщо нам відомо, де він ховається, це лише тому, що він вирішив, що ми мусимо про це дізнатися. Він від самого початку на крок випереджає нас. Я б не здивувалася, дізнавшись, що він улаштував нам пастку й тепер чатує, чекаючи, коли ми, розумаки, до неї втрапимо.
— Але ж треба щось робити! — заперечую я.
— І ми це щось робитимемо. Але який сенс верзти дурниці, якщо можна утнути щось розумне? — запитує вона терпеливо. — Послухайте-но, Ейдене. Я знаю, що ви у відчаї, але ж ми з вами уклали угоду, пригадуєте? Я допомагаю вам лишитися живим, щоб ви мали змогу знайти вбивцю Евелін. І тоді ми обоє звідси виберемося. Я свою частину угоди виконую. А тепер пообіцяйте мені, що не вдаватиметеся до жодної спроби впіймати Лакея.
Її аргументи здаються цілком слушними, але вони не в змозі переважити мій страх. Якщо існує шанс уколошкати цього божевільного, перш ніж він уколошкає мене, я ним скористаюся, не зважаючи на ризик. Ліпше померти у двобої, ніж ховатися по кутках.
— Обіцяю, — кажу я, додаючи чергову брехню до переліку.
На щастя, Анна надто змерзла, а тому не зважає на те, як стинається мій голос. Попри те що кілька разів ковтнула з фляги, дівчина страшенно тремтить і геть сполотніла. Намагаючись сховатися від вітру, вона притискається до мене. Її шкіра пахне милом, і я відводжу погляд, бо не хочу, щоб вона помітила, як аж заходиться хтивий Дербі.
Відчуваючи, що я ніяковію, вона хилить голову, щоб зазирнути в мої потуплені очі.
— Ваші інші подоби кращі, слово честі, — каже вона. — А з цією просто тримайте себе в руках. Не піддавайтеся йому.
— І як я маю це робити, якщо мені навіть не в тямки, де починаються вони, а де я?
— Якби вас тут не було, Дербі вже мене б мацав, — каже вона. — Отак-от і можна визначити, де ви, а де він. Ви не просто пам’ятаєте, як годиться поводитися. Ви дієте певним чином — так, як звикли діяти.
І менше з тим, попри страшенний вітер, вона все ж таки відступається від мене, щоб мені було легше стримуватися.
— Не варто вам вештатися холоднечею, — кажу, знімаючи із себе шарф і обмотуючи ним її шию. — Ви ж до смерті задубієте.
— А якщо ви й надалі так поводитиметеся, то Джонатана Дербі ще почнуть вважати людиною, — каже вона, заправляючи кінчики шарфа під пальто.
— Скажіть це Евелін Гардкасл, — зауважую я. — Вона сьогодні вранці мене мало не пристрелила.
— То треба було вам самому її пристрелити, — докидає Анна діловито. — Тоді б ми відразу розкрили це вбивство.
— Не збагну, жартуєте ви чи ні, — нарікаю я.
— Звісно, що жартую, — озивається вона, дмухаючи на задубілі пальці. — Якби ж то все було аж такою мірою просто, ми б уже давно звідси вибралися. Утім, як на мене, намагатися врятувати її — теж не найкращий план.
— Вважаєте, що я маю дати їй померти?
— Вважаю, що ми вже достобіса часу робимо не те, що нам доручили робити.
— Ми не зможемо захистити Евелін, не знаючи, хто саме бажає її смерті, — заперечую я. — Одне приведе нас до іншого.
— Сподіваюся, ваша правда, — каже вона із сумнівом.
