Він випускає дим з люльки, підбирає з підлоги ляльку й недбало кидає її на шахівницю. Фігури навсібіч розлітаються кімнатою. Лють смикає мене, наче маріонетку за повороззя, кидає до нього, але він просто в повітрі перехоплює мій кулак і розвертає мене. Ручище стискає мені горло. Відчуваю на шиї гнилявий віддих.
— Поговоріть з матінкою, Джонатане, — шкіриться він, стискаючи мені горло так, що в очах майорять чорні плями. — Бо інакше мені доведеться самому її навідати.
Переконавшись, що я його зрозумів, він мене відпускає.
Падаю навколішки, хапаюся за шию, судомно ковтаю повітря.
— Стережіться: з таким норовом ще в якусь халепу вскочите, — попереджає він, посварившись на мене люлькою. — На вашому місці я б його трохи приборкав. Не переймайтеся: оцей мій приятель вам допоможе, він у цьому дойда.
Розлючено витріщаюся на нього знизу вгору, але він уже йде.
Виходячи до коридору, Стенвін киває своєму посіпаці, і той заходить до кімнати. Він байдужо дивиться на мене й знімає із себе піджак.
— Підводься-но, хлопче, — наказує мені. — Що раніше почнемо, то швидше завершимо.
Якимось чином він здається зараз навіть більшим, ніж тоді, коли стовбичив у дверях. Груди ніби щит, рукави білої сорочки мало не лускаються на біцепсах. Він підступається ближче — хвиля паніки накриває мене з головою, я наосліп намацую бодай якусь зброю — і саме тоді попід руку мені трапляється важка шахівниця.
Не вагаючись, я жбурляю нею в здорованя.
Час наче зупиняється. Шахівниця обертається в повітрі, і моє майбутнє цілком залежить від її божевільного польоту. Мабуть, доля до мене прихильна, бо шахівниця з нудотним хрускотом врізається йому в обличчя. Він здушено скрикує й відсахується до стіни.
Схоплююся на ноги. Межи пальці в нього юшить кров. Я мчу коридором, за спиною лунає розлючений голос Стенвіна. Озираюся через плече: той з’являється з приймальні, обличчя побуряковіло від злості. Мчу сходами донизу, до гомону голосів у вітальні, де заспані гості позіхають над сніданком.
Доктор Діккі регоче над чимось у компанії Майкла Гардкасла й Кліффорда Геррінґтона, того морського офіцера, з яким ми познайомилися за вечерею. Каннінгем тим часом завантажує срібну тацю наїдками — збирається віднести сніданок Рейвенкортові, коли той прокинеться.
Ураз голоси затихають — і я розумію, що Стенвін уже близько. Прослизаю до кабінету, ховаюся за дверима. Я на межі істерики, серце калатає так, що мало не тріщать ребра. Мені кортить чи то ридати, чи то розреготатися, чи то, схопивши першу-ліпшу зброю, що нагодиться попід руку, з вереском кинутися на Стенвіна. Неймовірним зусиллям волі змушую себе знерухоміти, адже інакше я втрачу і цю подобу, і ще один дорогоцінний день.
Дивлюся в шпарину між стулкою дверей та одвірком. Бачу, як Стенвін хапає гостей за плечі, розвертає їх обличчям до себе, видивляючись мене. Чоловіки дають йому дорогу, панство бурмотить мляві вибачення, щойно завбачивши його поблизу. Хай там чим він підкорив собі цих людей, його влади над ними вистачить, щоб жоден не обурювався його грубощам. Схоже, він може привселюдно відгамселити мене до смерті просто посеред кімнати — ніхто йому на це й словом не заперечить.
Ні, тут допомоги сподіватися марно.
Пальці торкаються чогось холодного. Понуривши очі, бачу, що рука стискає важкий портсигар, який досі лежав на полиці.
Дербі озброюється.
Невдоволено цитьнувши на нього, кладу портсигар на місце й знову зазираю в шпаринку. І мало не скрикую.
Стенвін простує прямісінько до кабінету, від дверей його відділяє лише кілька кроків.
Роздивляюся, шукаючи бодай якусь схованку, але зачаїтися тут нема де, а до бібліотеки втекти не вийде, бо для цього треба пройти крізь ті самі двері, що він саме до них от-от зайде. Я в пастці.
Знову хапаю портсигар, глибоко вдихаю, готуючись угатити йому по довбешці, щойно він переступить поріг.
Але до кабінету ніхто не заходить.
Знову визираю крізь шпаринку, роздивляюся вітальню.
Стенвіна немає.
Вагаюся, розгубившись. Але Дербі не з тих, хто вагається, йому задля цього бракує терпіння. Мимохіть я знову визираю з-за дверей, щоб ліпше роздивитися довкола.
І тієї ж миті бачу Стенвіна.
Він стоїть спиною до мене й розмовляє з доктором Діккі. Я надто далеко, щоб збагнути, про що саме вони спілкуються, але почуте спонукає доброго доктора вийти з кімнати — мабуть, вирушив допомагати постраждалому охоронцеві Стенвіна.
«У нього є снодійне».
Мені раптом спадає на думку вже цілком і повністю сформульована ідея.
От лише для початку треба непомітно вибратися з кабінету.
Хтось із людей, що юрмляться навколо столу, гукає Стенвіна, і, щойно він зникає з поля зору, я полишаю портсигар і мчу до галереї околяса, аби не помітили.
Доктора Діккі я перехоплюю на порозі його власної кімнати — він саме виходить звідти з медичною валізкою в руці.
Помітивши мене, він усміхається, дурнуваті вуса підскакують чи не на два дюйми.
— Овва, юний мастере Джонатане, — каже привітно, коли я наближаюся. — Чи все гаразд? Щось ви наче захекалися.
