Міллісент уважала, що Гелен видерла її сама, щоби приховати якусь оборудку, але весь щоденник зашмарований Каннінгемовими відбитками. Камердинер відмовився пояснювати, що це означає, ще й заперечив, що якимось чином причетний до зламаного замка. Але, якщо я заскочу його, коли він плечем виноситиме двері, Каннінгемові доведеться зізнатися.

Вирішивши, я прямую у віддалений кінець коридору, який потопає в потемку, і стаю на чати.

Але вже за п’ять хвилин Дербі стає страшенно нудно. Не знаходячи собі місця, никаю туди й назад. Заспокоїти Джонатана не вдається.

Розгубившись, вирушаю до вітальні, звідки розносяться пахощі сніданку. Я збираюся принести до коридору стілець і взяти собі якісь наїдки. Сподіваюся, це принаймні на півгодини вгамує Дербі, а тоді доведеться шукати йому якісь інші розваги.

У вітальні вирує млява розмова. Гості здебільшого напівсонні, від них і досі тхне минулим вечором: сморід поту й цигаркового диму в’ївся в їхню шкіру, у кожному віддиху чути перегар. Гості стиха розмовляють, а рухаються повільно, ніби порцелянові фігурки, укриті тріщинами.

Беру з креденця тарілку, кладу на неї чималий шмат яєчні й нирки, хапаю з таці ковбаску й укидаю її до рота, а відтак рукавом витираю смалець із губ. Я так захопився, що не відразу помічаю, що у вітальні запала тиша.

У дверному отворі стовбичить кремезний чолов’яга. Він роздивляється обличчя присутніх, і ті, кого його погляд проминув, помітно розпружуються. Їхнє занепокоєння цілком зрозуміле. Це лютий на вигляд здоровань з рудою бородою та обвислими щоками. Ніс йому ламали стільки разів, що зараз він подібний до яйця на пательні. Старий заяложений костюм насилу вміщає його дебеле тіло: на плечах, здоровенних, ніби шафа, виблискують краплі дощу.

Погляд цього громила розчавлює мене, наче кам’яна брила.

— Містер Стенвін хоче вас бачити, — виголошує він. Голос у нього хрипкий, вимова різка.

— Нащо? — питаю я.

— Гадаю, він сам вам це повідомить.

— То перекажіть містерові Стенвіну, що мені дуже шкода, але наразі я, на жаль, дуже зайнятий.

— Якщо самі не підете, то віднесу, — загрозливо гуркотить він.

Дербі вже аж нетямиться від обурення, але влаштовувати скандал немає жодного сенсу. Мені цього хлопа не здолати, отже, залишається хіба що сподіватися, що зустріч зі Стенвіном буде короткою, а тоді я матиму змогу повернутися до справи. До того ж мені цікаво, нащо це я йому знадобився.

Умощую тарілку на креденці, зводжуся й рушаю за цим зарізякою. Він пропускає мене вперед, а відтак підштовхує до сходів. Нагорі наказує повернути праворуч, до зачиненого східного придомку. Відсуваю портьєру — вологий протяг торкається обличчя. Просто перед собою я бачу довгий коридор. Двері частково зірвані з навісок, тож можна роздивитися кімнати — запилюжені, з продавленими ліжками під запонами. Від пилу в повітрі дере горло.

— Зачекайте тут, як годиться джентльменові, а я доповім про вас містерові Стенвіну, — каже мій супутник, смикнувши підборіддям у напрямку кімнати ліворуч від мене.

Слухняно заходжу до дитячої. Веселі жовті шпалери зараз звисають зі стін подертими клаптями. Підлогою розкидано якісь цяцьки й дерев’яні іграшки, бувала в бувальцях конячка-гойдалка самотньо пасеться біля дверей.

На дитячій шахівниці розставлені фігури; чорних багато, білих куди менше.

Щойно я ступнув досередини, із сусідньої кімнати лунає скрик Евелін. Уперше ми з Дербі рухаємося синхронно — мчимо назад до коридору, завертаємо за ріг… І стикаємося з рудим зарізякою, який заступає дверний отвір.

— Містер Стенвін досі зайнятий, друзяко, — каже він, погойдуючись з боку в бік, щоб не задубіти.

— Я шукаю Евелін Гардкасл. Я чув, як вона кричала, — захекано видихаю я.

— Атож, чули. Але це вас не обходить, еге ж?

Я зазираю йому за спину, до кімнати, сподіваючись бодай краєм ока побачити Евелін. Схоже, це якась приймальня, але наразі вона порожня. Меблі накрито пожовклим рядном з чорною облямівкою плісняви. Шиби заклеєно старими газетами, від підлоги залишилися самі зотлілі дошки. У глибині кімнати маячать іще одні двері, але вони зачинені. Мабуть, Стенвін та Евелін саме там.

Знову дивлюся на здорованя. Той посміхається, вишкіривши криві жовті зубиська.

— Ще щось? — питає він.

— Мені треба переконатися, що з нею все гаразд.

Я намагаюся протиснутися повз нього, але це дурнувата ідея. Він утричі важчий за мене і в півтора раза вищий. Ба більше, він знає, як користуватися власною силою.

Упершись долонею в мій живіт, він відштовхує мене. Вираз його обличчя цієї миті лишається геть незрушним.

— Не марнуйте часу, — каже він. — Мені платять саме за те, щоб я стояв і пильнував, аби добропорядні джентльмени, як оце ви, не наражалися на небезпеку, вештаючись, де не треба.

Це самі лише слова, але на мене вони діють, наче вугілля, яке вкинули до груби. Кров закипає в жилах. Я знову намагаюся обійти його і, телепень такий, якусь мить щиро вважаю, ніби мені це вдалося, аж раптом мене хапають за петельки й просто відкидають назад у коридор.

З гарчанням спинаюся на ноги.

Він не рухається з місця. Навіть не захекався. Йому на все начхати.

Перейти на страницу:

Поиск

Книга жанров

Все книги серии Художня література

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже