— Що, батьки ні в чому не відмовляли, тільки здорового глузду пошкодували? — глузує він. Цей незворушний тон діє на мене, наче цебро крижаної води. — Містер Стенвін їй лиха не заподіє, можете не перейматися. Зачекайте кілька хвилин, поки вона вийде, і самі в неї спитаєте.
Якусь мить ми витріщаємося одне на одного, а відтак я відступаю й повертаюся коридором назад до дитячої. Він має рацію. Повз нього мені не пройти, але й чекати на Евелін я також не можу. Після того що сталося сьогодні вранці, вона просто не розмовлятиме з Джонатаном Дербі. Але, хай там що відбувається зараз за тими дверима, це може стати причиною того, що ввечері вона накладе на себе руки.
Квапливо підступаюся до стіни й притискаюся до неї вухом. Судячи з усього, Евелін розмовляє зі Стенвіном у сусідній кімнаті, від якої мене відділяють хіба що прогнилі дошки. Незабаром я чую притлумлені голоси, але слів не розібрати.
Кишеньковим ножичком зрізаю зі стіни шпалери й колупаю лезом між планками. Вони такі вогкі, що піддаються завиграшки, трухлява деревина просто розсипається в мене під пальцями.
— …Перекажіть їй, хай ліпше не грає зі мною в ці свої ігри, бо тоді вам обом гаплик, — каже там, за стіною, Стенвін.
— Самі їй про це скажіть. Я вам не дівчинка на побігеньках, — одказує Евелін зимно.
— Поки я вам платитиму, саме я вирішуватиму, ким ви будете.
— Мені не подобається ваш тон, містере Стенвін, — каже Евелін.
— А мені не подобається, коли мене намагаються пошити в дурні, міс Гардкасл. — Це «міс Гардкасл» він практично випльовує. — Ви забуваєте, що я тут майже п’ятнадцять років пропрацював, мені в цьому маєтку кожний закуток відомий, я знаю тут усіх і все. Не плутайте мене з тими нікчемними бовдурами, якими ви себе оточили.
Його ненависть до неї майже відчутна на дотик. Її можна зцідити з повітря й залити до пляшки.
— То як щодо листа? — питає Евелін стиха, угамувавши лють.
— Я його поки що залишу собі, щоб ви не забували про нашу угоду.
— Та ви просто покидьок, вам це відомо?
Стенвін у відповідь на цю образу лише регоче.
— Принаймні я чесний покидьок, — каже він. — Чи багато людей у цьому будинку здатні таке про себе сказати? А тепер можете йти. Не забудьте переказати моє повідомлення.
Я чую, як двері відчиняються. За мить Евелін квапливо мчить повз дитячу. Мені кортить кинутися за нею, але я розумію, що в черговій сварці немає сенсу.
До того ж Евелін згадала про якогось листа, який зараз у Стенвіна. Вона хоче отримати його, а отже, мені треба дізнатися, що це за лист. Хтозна, може, Стенвін і Дербі взагалі найліпші приятелі.
— У дитячій на вас чекає Джонатан Дербі, — чую я голос того зарізяки.
— Чудово, — озивається Стенвін, висуваючи рипку шухляду. — Дайте-но мені перебратися для полювання, а тоді вже погомонімо з цим плюгавцем.
«Навряд чи вони запанібрата».
Сиджу, закинувши ноги на стіл, обіч лежить шахівниця. Підперши долонею підборіддя, роздивляюся розташування фігур, намагаючись визначити, якою стратегією послуговувалися гравці. Але нічого не виходить. Дербі не здатний зосереджуватися, він постійно відволікається, дивиться у вікно, витріщається на порошинки в повітрі, прислухається до гомону в коридорі. Цей молодик ані на мить не спроможний угамуватися.
Деніел попереджав мене, що кожна наша подоба розмірковує у власний спосіб, але тільки тепер я цілком збагнув, що він мав на увазі. Белл був страхополох, Рейвенкорт — жорстокий, але обидва вони мали меткий розум. З Дербі все інакше. Думки дзижчать у нього в голові, наче мушва, відтягають увагу, але надовго не затримуються.
Якийсь звук змушує мене звести очі на двері. Тед Стенвін чиркає сірником, роздивляючись мене понад своєю люлькою. Він масивніший, ніж я запам’ятав, він просто величезний, його постать розповзається у дверному отворі, наче шматок підталого масла.
— Ніколи не думав, що ви граєте в шахи, Джонатане, — каже він і заходиться штовхати конячку-гойдалку. Та врешті-решт падає.
— Я вчуся, — відповідаю я.
— Ну й розумничок. Чоловікам треба самовдосконалюватися.
Він пильно дивиться на мене, потім зводить очі до вікна. Хоча Стенвін аж дотепер не сказав і не зробив нічого загрозливого, Дербі його боїться. Серце моє дріботить морзянкою.
Дивлюся на двері, ладний схопитися й тікати, але здоровань височіє в коридорі, прихилившись до стіни. Руки схрещені на грудях. Він ледь помітно киває мені — геть-чисто наче один бранець іншому.
— Ваша матінка трохи запізнюється з виплатами, — каже Стенвін, прихилившись чолом до шиби. — Сподіваюсь, усе гаразд?
— Усе просто чудово, — одказую я.
— Мені б дуже кортіло, щоб і надалі було так само.
Я змінюю позу, намагаючись перехопити його погляд.
— Ви мені погрожуєте, містере Стенвін?
Він відвертається від вікна, посміхається спочатку горлорізу в коридорі, потім мені.
— Певна річ, що ні, Джонатане. Я погрожую вашій матінці. Невже ви думаєте, нікчемний ви шмаркачу, що я заради вас сюди приїхав?
