Він дивиться на мене, ворушить губами, — тиша перетворюється на несамовите благання.
— Хто наказав, чорт забирай? — наполягаю я.
— Ну… леді Гардкасл, сер. От чому я… Ну, вона б не дала Чарлі вбити свого сина, еге ж? А якби він таке зробив, вона б не наказала мені мовчати. Це ж дурня якась виходить, як гадаєте? А отже, він ні в чому не винен.
— І впродовж усіх цих років ви зберігали цю таємницю?
— Я боявся, сер. Страшенно боявся.
— Гелен Гардкасл?
— Ножа, сер. Того, яким убили Томаса. Його знайшли в будинку Карвера, він був схований під мостинами. Це його й занапастило кінець кінцем.
— А чому ви боялися ножа, Міллере?
— Бо це був мій ніж, сер. Вигнутий, підковоподібний. Зник з мого будинку за кілька днів до вбивства. Він і ще добра ковдра просто з ліжка. Я й вирішив був, що через це констеблі, ну… що вони винуватитимуть мене, сер. Вирішать, ніби це я був з Карвером, сер.
Наступні кілька хвилин минають наче в тумані, мене поймає вир думок. Побіжно усвідомлюю, що обіцяю Міллерові зберегти його таємницю, і так само побіжно розумію, що йду з його будинку під хлющем, повертаючись до маєтку.
Майкл Гардкасл сказав мені, що того ранку, коли було вбито Томаса, з Чарлі Карвером був іще хтось. Хтось, кого Стенвін підстрелив з рушниці шротом. І цей хтось потім накивав п’ятами. Чи могла це бути леді Гардкасл? Якщо так, їй довелося б лікувати поранення потайки.
«Доктор Діккі?»
Гардкасли тими вихідними, коли було вбито Томаса, мали гостей; Евелін казала, що це були ті самі люди, що приїхали до маєтку зараз. Якщо Діккі тепер серед запрошених, то й дев’ятнадцять років тому він також мав бути в Блекгіті.
«Він нічого не розповість, бо відданий, наче собака».
— Він з Беллом збуває наркотики, — кажу, згадавши Біблію з примітками, яку бачив у його кімнаті, коли завітав туди в подобі Джонатана Дербі. — Цього вистачить для того, щоб витрясти з нього правду.
Я дедалі дужче хвилююся. Якщо Діккі підтвердить, що леді Гардкасл тоді поранили в плече, вона стане підозрюваною в смерті Томаса. Але якого дідька їй убивати свого сина, ще й дозволяти Карверові — чоловікові, якого, за твердженням лорда Гардкасла, вона кохала! — узяти на себе провину?
Мене охоплює почуття, яке, якщо говорити про Денса, можна вважати радістю. Старий юрист усе своє життя винюхував факти, наче мисливський собака, що зачув запах крові, тож отямлююсь я, тільки коли на видноколі з’являється громаддя Блекгіту. На такій відстані підсліпуваті очі Денса бачать маєток розпливчасто, тріщин непомітно, і Блекгіт здається таким, яким він був колись, тоді, коли юна Міллісент Дербі гостювала тут разом з Рейвенкортом і Гардкаслами, коли діти бавилися собі в лісі й нічого не боялися, а їхні батьки насолоджувалися вечіркою й музикою, сміхом і співами.
Мабуть, це було просто чудово.
Можна зрозуміти, чому Гелен Гардкасл так прагне повернути минуле, намагається наново відродити його, улаштувавши цей бал.
Еге ж, зрозуміти це можна, але хіба цілковитий дурень повірить, що саме це й пояснює всі події, які тут відбуваються.
Відродити Блекгіт неможливо. Убивство Томаса Гардкасла спустошило його назавше, перетворило на руїну, але, попри це, господиня маєтку за дев’ятнадцять років після трагедії чомусь запросила тих самих гостей і влаштувала такий самий бал. Минуле розворушили, витягли назовні й прикрасили, але з якою метою? Якщо Міллер має рацію й Чарлі Карвер справді не вбивав Томаса Гардкасла, існує ймовірність, що зробила це сама Гелен Гардкасл — павучиха, що зачаїлася в центрі павутиння, у якому ми всі заплуталися, жінка, яка здається мені дедалі більш підозрілою.
Цілком можливо, що саме вона планує сьогодні ввечері вбити Евелін, а я й досі зеленого поняття не маю, як її знайти, ба більше, у який спосіб зупинити.
Попід стінами Блекгіту курять кілька джентльменів, завзято вихваляючись один перед одним тим, як незлецьки розважилися напередодні. Поки я простую сходинками нагору, у спину мені лунають їхні радісні вітання, але я мовчки минаю розвеселу компанію гульвіс. Ноги скімлять, поперек ниє, потребуючи добрячого відпочинку в гарячій ванні, але часу на це немає. Полювання почнеться за півгодини, і пропустити його я не можу. Надто вже багато в мене запитань, а більшість тих, у кого є відповіді, збираються взяти участь у цій розвазі.
Прихопивши з вітальні карафку з віскі, повертаюся до своєї кімнати й вихиляю кілька келихів напою, щоб хоч трохи притлумити біль. Відчуваю невдоволення Денса, його обурення тим, що я визнаю його слабкість, тим, що відчуваю потребу полегшити власний стан. Ця моя подоба зневажає те, що з нею відбувається, розглядаючи вік наче якусь злоякісну пухлину, яка роз’їдає людину, ятрить її зсередини.
Знімаю забрьоханий багном одяг, підступаюся до свічада, тільки тепер збагнувши, що досі й гадки не маю, який вигляд має Денс. Я вже звик до того, що змінюю подоби щодня, і тепер зазираю в дзеркало лише через те, що в мені ще й досі жевріє надія бодай краєм ока вгледіти справжнього Ейдена Бішопа.
