Белл спершу вирішить, що я щойно втік з божевільні, а коли він нарешті переконається, що все так і є, його розслідування докорінно змінить плин подій. Хоч як мені кортить йому допомогти, зараз я вже надто близько до відповіді й не зголошуся ризикувати, адже в результаті все, чого я досягнув за цей цикл, може бути зруйноване вщент.
Отже, Беллові доведеться розбиратися з усім цим самотужки.
Хтось бере мене попід лікоть. Крістофер Петтіґрю вигулькує біля мене, тримаючи в руках тарілку. Я ніколи ще не опинявся з ним біч-о-біч, і, якби не бездоганні Денсові манери, огида на моєму обличчі буда б очевидною. Зблизька він скидається на небіжчика, якого щойно витягли з домовини.
— Незабаром ми його здихаємося, — каже Петтіґрю, киваючи мені за спину на Теда Стенвіна, який саме ласує холодними перекусками, зневажливо примруженими очима роздивляючись інших гостей.
Його відраза очевидна. Аж дотепер я вважав Стенвіна звичайним бурмилом, але тепер бачу, що він зовсім не такий простакуватий. Він шантажист, а це означає, що йому відомі всі таємниці, усі ганебні секрети, усі скандальні подробиці й гріхи присутніх у цьому будинку. Ба більше, він знає, кому який переступ минувся без покарання. Він зневажає всіх і кожного в Блекгіті, включаючи й себе самого — за те, що зберігає таємниці цих людей. Саме тому він щодня шукає нагоди встругнути в якусь чвару, щоб бодай у такий спосіб розважитися.
Хтось проштовхується повз мене. Я бачу спантеличеного Чарльза Каннінгема, який виходить із бібліотеки з Рейвенкортовим листом у руці. Покоївка Люсі Гарпер тим часом прибирає тарілки, гадки не маючи про те, які події просто зараз назрівають навколо. З раптовим проштриком болю я помічаю, що вона трохи схожа на мою небіжчицю-дружину Ребекку. Авжеж, замолоду. Є щось спільне в рухах, у тендітній поставі, наче…
«Ребекка вам не дружина».
— Хай вам грець, Денсе, — бурмочу, женучи геть думки, що напосіли.
— Перепрошую? Щось не розчув… — озивається Петтіґрю, насупившись. Зашарівшись, розтуляю вже рота, щоб йому відповісти, але увагу мою відтягає бідолашка Люсі, яка саме намагається обійти Стенвіна, щоб забрати порожню тарілку. Вона ще гарніша, ніж я був пам’ятав, ластата й блакитноока. Руде неслухняне волосся вибилося з-під чіпця.
— Перепрошую, Теде, — вигукує вона.
— «Теде»? — перепитує він люто, хапаючи її за зап’ясток і стискаючи так, що вона аж кривиться. — Та за кого в біса ти мене маєш, Люсі?! Я для тебе містер Стенвін, я з вами, щурами з наймиття, більше не знаюся!
Спантеличена й перелякана, вона зазирає в обличчя присутніх, сподіваючись на допомогу. Проти Себастіана Белла Денс — неабиякий знавець людської природи і зараз, коли ця сцена знову розгортається в мене просто перед очима, я помічаю дещо химерне. Коли я бачив їхню сварку вперше, то завважив страх Люсі, але зараз я розумію, що вона не просто налякана — вона здивована. Ба більше, засмучена. І, хоч як це дивно, Стенвін також.
— Облиште її, Теде, — каже Деніел Коулрідж, з’являючись у дверному отворі.
Подальша суперечка минає так само, як я й пам’ятаю. Стенвін відступає, Деніел забирає Белла й веде його до кабінету, де вони зіткнуться з Майклом. Мені він ледь киває дорогою.
— Може, ходімо вже? — питає Петтіґрю. — Схоже, виставу завершено.
Мені кортить відшукати Стенвіна, але немає ані найменшого бажання видиратися сходами й простувати до східного придомку, коли я достеменно знаю, що він усе одно буде на полюванні. Ліпше вже зачекати на нього тут, вирішую я.
Проштовхавшись крізь обурений натовп, ми дістаємося вестибюля й виходимо на під’їзну алею, де на нас уже чекають Саткліфф із Геррінґтоном і ще двійко якихось незнайомих мені чоловіків. Темні хмари клубочаться над маєтком, вагітні вже так добре знайомою мені негодою.
Мисливці юрмляться, притримують капелюхи й пальта, які термосить вітер тисячею злодійкуватих пальців. Лише хорти, схоже, радіють, силкуються зірватися з повідців, гавкають у мряку. Я знаю, що день буде паскудний, і усвідомлення того, що зараз доведеться вирушати, тільки дужче псує мені настрій.
— Агов! — гукає Саткліфф, завбачивши нас. Плечі його пальта засипані лупою.
Геррінґтон киває нам, водночас намагаючись струсити якусь бридоту з черевиків.
— Бачили оце щойно, як Деніел Коулрідж вжучив Стенвіна? — питає він. — Схоже, ми зробили ставку на того, кого й треба.
— Побачимо, — озивається Саткліфф насуплено. — До речі, а де сам Деніел?
Роззираюся, але Деніела не видно, тож у відповідь я можу хіба що знизати плечима.
Єгері роздають рушниці тим, хто не захопив із собою своїх, включаючи й мене самого. Та рушниця, що дісталася мені, налощена й змащена, цівка «переломлена», і я бачу два червоні набої в набійнику. Іншим гостям, схоже, зброя не в первину: вони одразу ж беруться перевіряти приціли, мітячи в уявні цілі в небі, але Денс не поділяє їхнього ентузіазму щодо полювання, через що я почуваюся трохи розгубленим.
