Денсові вже під вісімдесят, мармиза в нього така ж, як характер, — поблякла й висохла. Він майже голомозий, його обличчя — суцільний водоспад зморшок і дряблої шкіри, яку утримує на черепі хіба що чималенький римський ніс. У нього охайні сиві вуса й темні, безжиттєві очі — їхній погляд жодним чином не виказує переживань, що чаяться там, у глибині. Якщо, авжеж, вони й справді там чаяться. Денс щосили намагається здаватися таким, як усі, — безликим. Його одяг — хоча й дуже якісний — весь витриманий у сірій гамі, лише хусточки в нагрудній кишені й краватки-метелики мають інший колір. Але й вони або густо-бордові, або темно-сині, тож у результаті виникає враження, ніби ця людина просто ховається від життя.
Його мисливський стрій трохи затісний йому в талії, але не надто. Зігрівши горло ще одним келихом віскі, виходжу з кімнати, перетинаю коридор і стукаю у двері спальні доктора Діккі.
У кімнаті чути кроки, Діккі широко розчахує двері. Він уже вбраний для полювання.
— Та в мене ж навіть у лікарні менше роботи! — бурчить він. — Попереджаю, цього ранку мені вже довелося лікувати ножові поранення, втрату пам’яті й жорстоке побиття, тому маєте зараз поскаржитися на щось цікавіше. І бажано, щоби недуга була вище від талії.
— Ви збуваєте наркотики разом із Себастіаном Беллом, — кажу напряму й бачу, як усмішка зникає з його обличчя. — Він продає їх, а ви постачаєте.
Пополотнівши, він хапається за одвірок, щоб утриматися на ногах. Завваживши його слабкість, я тисну ще дужче.
— Тед Стенвін залюбки заплатить за ці відомості, але він мені не потрібен. Мені треба знати, чи лікували ви Гелен Гардкасл або когось іншого, хто зазнав вогнепального поранення того дня, коли було вбито Томаса Гардкасла.
— Поліція тоді питала мене про те саме, і я розповів усе, як є, — хрипко відповідає він, розщеплюючи комірець сорочки. — Ні, до мене тоді ніхто не звертався по допомогу.
Насупившись, я відвертаюся від нього.
— Я йду до Стенвіна, — повідомляю невиразно.
— Хай йому грець, чоловіче, та я ж правду кажу! — вигукує він, хапаючи мене за руку.
Погляди наші зустрічаються. У нього старі, каламутні очі, у яких б’ється страх. Хай там що він побачив у моєму погляді — це щось змушує його розтиснути пальці, мерщій відпустивши мою руку.
— Гелен Гардкасл обожнює своїх дітей дужче за власне життя, а Томас був її улюбленцем, — наполягає він. — Вона б ніколи йому не зашкодила, просто не змогла б! Присягаюся, слово джентльмена, того дня ніхто не звертався до мене з пораненням і я зеленого поняття не маю, кого саме тоді підстрелив Стенвін.
Ще мить вдивляюся в його благальні очі, шукаючи бодай найменший натяк на нещирість, але він каже правду, я цього певен.
Розчарований, відпускаю його й простую до вестибюля, де збираються інші джентльмени. Вони палять і теревенять, нетерпляче очікуючи, коли вже настане час вирушати на полювання.
Я був упевнений, що Діккі підтвердить: Гелен причетна до трагедії. Це могло б стати вихідною точкою для розслідування смерті Евелін.
Мені треба з’ясувати якомога докладніше, що саме того дня сталося з Томасом, і я точно знаю, кого мушу про це спитати.
Видивляючись Теда Стенвіна, я заходжу до вітальні й стикаюся з Філіпом Саткліффом, убраним у зелений твідовий мисливський стрій. Саткліфф заповзято мордує фортепіано — з неабияким запалом, але вельми невправно. Ця майже мелодія повертає мене до мого першого ранку в Блекгіті — і справді, ондечки він, Себастіан Белл, ніяково стовбичить самотою у віддаленому кутку кімнати, стискаючи келих з напоєм, назви якого не знає. Співчуття, яке я відчуваю до нього, контрастує з роздратуванням Денса: старий юрист не вельми поблажливий до невігластва у всіх його проявах. Мав би він таку нагоду, то зараз неодмінно розпатякав би все Беллові, начхавши на можливі наслідки… і, мушу визнати, така ідея здається мені доволі спокусливою.
А й справді, чому б це Беллові не дізнатися, що насправді сьогодні вранці він бачив у лісі камеристку Мадлен Обер, а зовсім не Анну? Чому б йому не довідатися про те, що обидві жінки живі-здорові, отже, жодного приводу для того, щоб каратися відчуттям провини, у нього немає? Я міг би пояснити йому, що це все часова петля, що єдиний ключ до звільнення з неї — це вбивство Евелін. Він би тоді не гаяв часу, намагаючись накивати п’ятами з Блекгіту в подобі Дональда Девіса. Я б розповів йому, що Каннінгем — син Чарлі Карвера, і скидається на те, що він намагається довести: Карвер не вбивав Томаса Гардкасла. Я пояснив би, що, коли настане час, саме цією інформацією треба буде шантажувати Каннінгема, адже Рейвенкорт ненавидить скандали й достеменно спекається камердинера, якщо про все дізнається. Я б наказав йому шукати загадкову Фелісіті Меддокс і, найголовніше, — Гелен Гардкасл, тому що всі шляхи ведуть до зниклої господині маєтку.
«Нічого не вийде».
— Знаю, — бурмочу з досадою.
