— Грифони збирають золото, — промовила Хейзел — Вони ним одержимі. Дивіться — там іще гнізда.
Френк вклав у лук останню стрілу.
— Отже, якщо це їхні гнізда, то куди вони хотіли віднести Персі? Та звірюка летіла з ним.
Руки Персі досі тремтіли в місцях, за які його схопив грифон.
— Алкіоней, — припустив він. — Можливо, вони служать йому. Вони достатньо розумні, аби виконувати накази?
— Не знаю, — відповіла Хейзел. — Я ніколи з ними не билась, коли жила тут. Тільки читала про них у таборі.
— Слабкі місця? — запитав Френк. — Благаю, скажи мені, що в них є слабкі місця.
Хейзел насупила брови.
— Коні. Вони ненавидять коней — це їхні природні вороги чи щось таке. Якби ж тут був Аріон!
Грифони завищали і завирували навколо гнізда. Їхні червоні очі палали.
— Народе, — стривожено промовив Френк. — Я бачу реліквії легіону в гнізді.
— Знаю, — відповів Персі.
— Це означає, що тут померли інші напівбоги або...
— Френку, все буде гаразд, — пообіцяв Персі.
Один з грифонів ринувся вперед. Персі ЗДІЙНЯВ меч, готовий проколоти яйце. Чудовисько завиляло геть, але його товариші вже втрачали терпіння. Шантаж Персі не міг тривати вічно.
Хлопець озирнувся навколо, відчайдушно намагаючись придумати план дій. Приблизно за чверть милі від них сидів у трясовині гіпербореєць. Здоровила мирно виколупував відламаним стовбуром дерева бруд між пальцями ніг.
— Придумав, — промовив Персі. — Хейзел, усе це золото у гніздах... Ти змогла би відволікти ним увагу?
— Мабуть.
— Просто виграй нам трохи часу. Коли я скажу «уперед», біжіть до велетня.
Френк роззявив рота.
— Ти хочеш, щоб ми бігли до велетня?
— Довіртесь мені. Готові? Уперед!
Хейзел здійняла руки. Із десятків гнізд по всьому болоту злетіли в повітря золоті предмети — коштовності, зброя, монети, золоті самородки і, що найважливіше, яйця грифонів. Чудовиська завищали і кинулися рятувати свої яйця.
Персі з друзями побігли. Під їхніми ногами хлюпала і тріщала вкрита кригою багнюка. Персі мчав з усіх сил, але грифони наздоганяли, і тепер вони були розлючені не на жарт.
Велетень поки що не помітив сум’яття навколо. Він перевіряв свої п’ята на наявність бруду, його обличчя було сонним і мирним. На білих вусах блищали кришталики льоду, на шиї висіло намисто з усілякого мотлоху — сміттєві урни, автомобільні двері, лосячі роги, туристичне спорядження і навіть унітаз. Вочевидь, велетень стежив за чистотою довкілля.
Персі було вкрай незручно його турбувати, особливо таким чином — ховатися під велетневими сідницями, — але іншого вибору не було.
— Униз! — наказав він друзям. — Під ноги!
Вони пролізли під масивні блакитні ноги, якомога ближче до пов’язки на стегнах, і припали до землі. Персі старався дихати ротом, та. укриття все одно було не найприємнішим.
— Який план? — зашипів Френк. — Бути розчавленими синім м’яким місцем?
— Тихо, — промовив Персі. — Рухайтесь тільки за необхідності.
Ураганом розлючених дзьобів, кігтів і крил прибули грифони. Вони зароїлись навколо велетня, намагаючись залізти йому під ноги.
Велетень здивовано загримів і засіпався. Персі довелось відкотитись, щоб його не розплющила величезна волохата сідниця. Гіпербореєць роздратовано крякнув. Він ляснув грифонів, але ті обурено завищали і почали дзьобати його ноги та руки.
— У-у-у-у-у! — заревів велетень. — У-у-у-у-у!
Він глибоко вдихнув і випустив хвилю крижаного повітря. Навіть під захистом ніг велетня Персі відчув, як знизилася температура. Крики грифонів різко стихнули й змінилися на глухі звуки падіння важких предметів у багно.
— Ходімо, — сказав Персі друзям. — Обережно.
Вони виповзли з-під велетня. Дерева навколо болота блищали від інію. Величезна ділянка трясовини вкрилась свіжим снігом. Скрижанілі грифони стирчали з-під землі, наче пернаті бурульки — крила розгорнуті, дзьоби відкриті, очі випуклі від здивування.
Персі з друзями поквапились геть, намагаючись залишатися поза межами зору велетня, та здоровань був занадто зайнятий, щоб їх помічати. Він обмірковував, як причепити заморожених грифонів до свого намиста.
— Персі... — Хейзел витерла кригу й бруд з обличчя. — Звідки ти знав, що він на таке здатен?
— Я одного разу ледве не потрапив під таке дихання, — відповів він. — Нам треба рухатись. Грифони не залишатимуться замороженими вічно.
Вони вже близько години йшли по бездоріжжю, тримаючись залізничних шляхів, але намагаючись залишатися під укриттям дерев. Одного разу вони почули гелікоптер, що полетів у напрямку аварії. Двічі — вереск грифонів, але той був занадто далеко.
Коли сонце нарешті сіло, за розрахунками Персі, була вже північ. У лісі похолоднішало. Зірки так рясно висипали на небо, що Персі кортіло зупинитись і витріщатись на них. А потім загорілось північне сяйво. Воно нагадало Персі газову плиту вдома, коли мама зменшувала вогонь до мінімуму — хвилі примарного синього полум’я, що хиляться то в один бік, то в інший.
— Це приголомшливо, — промовив Френк.
— Ведмеді, — вказала Хейзел.
Справді, за кількасот ярдів від них пара бурих ведмедів просувалася на своїх чотирьох крізь луку, поблискуючи хутром у зоряному сяйві.
