Зненацька воронове каркання змінилось на стиснений виск.
Френк схопився так різко, що ледве не перевернув стіл. Персі викликав меч.
Хейзел простежила за їхніми очима. На стовпі, де раніше був ворон, сидів товстий огидний грифон і свердлив їх поглядом. Він відригнув, і з його дзьоба вилетіло вороняче пір’я.
Хейзел підвелась і оголила спату.
Френк вклав стрілу в лук. Він прицілився, але грифон так пронизливо вискнув, що звук відбився луною в горах. Френк здригнувся і стріла полетіла вбік.
— Здається, він покликав на допомогу, — тривожно промовив Персі. — Нам треба забиратись.
Без чіткого уявлення, що робитимуть далі, вони помчали до причалів. Грифон кинувся за ними, випустивши смертоносні кігті. Хейзел тільки-но здійняла меч, як на звіра обрушився крижаний водяний вал і змив його в затоку. Чудовисько завищало і захлопало крилами. Йому вдалось видертись на причал, де воно затрусило чорним хутром, наче мокрий собака.
Френк крякнув.
— Влучно, Персі.
— Атож, — відповів Персі. — Не знав, що здатен на це тут, на Алясці. Але є й погані новини — подивіться туди.
Приблизно в милі від них над горами вирувала чорна хмара — ціла зграя грифонів, не менше дюжини. Вони нізащо не впораються з такою купою, і жодний човен вчасно не віднесе їх звідси.
Френк вклав стрілу в лук.
— Я не здамся без бою.
Персі здійняв Анаклузмос.
— Я з тобою.
Тоді Хейзел почула звук удалечині, схожий на кінське іржання. Вона майже не сумнівалась, що марить, але відчайдушно скрикнула:
— Аріоне! Тут!
Руда блискавка пронеслась повз вулицю на пірс. Жеребець окреслився прямо за грифоном, і обрушив на чудовисько передні копита, від чого те миттю розсипалось на пил.
Хейзел ще ніколи в житті так не раділа.
— Хороший коник! Дуже хороший коник!
Френк позадкував і ледве не звалився з пірсу.
— Як?..
— Він ішов за мною! — засяяла усмішкою Хейзел. — Тому що він — найкращий кінь У СВІТІ! А тепер застрибуйте!
— Усі втрьох? — поцікавився Персі. — Він із цим упорається?
Аріон обурено заіржав.
— Гаразд, не обов’язково грубіянити, — промовив Персі. — Поїхали.
Вони залізли. Хейзел попереду, Френк і Персі ледве тримались позаду. Френк огорнув руками її талію, і Хейзел подумала, що коли це її останній день на землі, то це не такий вже поганий спосіб піти.
— Скачи, Аріоне! — крикнула вона. — До льодовика Хаббард.
Кінь злетів над морем, перетворюючи воду на пару своїми копитами.
Верхи на Аріоні Хейзел почувалась могутньою, неспинною, цілковито впевненою у своїх силах — досконале поєднання людини та коня. Цікаво, кентаври відчувають те саме?
Капітани суден у Сьюарді попередили її, що до льодовика Хаббард триста важких і небезпечних морських миль, але Аріон долав їх без жодних зусиль. Він нісся над водою зі швидкістю звуку, нагріваючи повітря довкола, через що Хейзел навіть не відчувала холоду. На своїх двох вона ніколи не почувалась такою хороброю. Але на спині коня їй аж кортіло ринути в бій.
Френк і Персі не здавались так само щасливими. Коли Хейзел озирнулась, вона побачила, як стискались їхні зуби, а очні яблука вистрибували з очниць. Френкові щоки тряслись від шаленої скорості. Персі сидів позаду, відчайдушно намагаючись не сповзти з кінського заду. Хейзел сподівалась, що цього не станеться.
На такій швидкості вона могла й не помітити, коли друг опиниться в п’ятдесяти-шістдесяти милях позаду.
Вони пролетіли над скрижанілою протокою, минули фіорди і скелі з водоспадами, що спадали в море. З води просто перед ними вистрибнув горбатий кит, але Аріон перестрибнув його і поскакав далі, зігнавши з айсберга зграю тюленів.
Здається, минуло лише кілька хвилин, а вони вже влетіли у вузьку затоку. Звична крижана стружка у воді перетворилася на синій клейкий сироп. Аріон різко спинився на крижаній рівнині бірюзового кольору.
За півмилі від них розкинувся льодовик Хаббард. Навіть Хейзел, яка вже бачила льодовики раніше, насилу вірила своїм очам. У всіх напрямках тягнулись пурпурові гори, навколо яких, наче пухнасті пояси, ширяли хмари. У величезній долині між двома найвищими гребнями з моря здіймалась зазублена крижана стіна, що заповнювала собою всю ущелину. Льодовик був біло-синій, деінде з чорними смужками, через що нагадував купу брудного снігу, залишену снігоочисником на тротуарі, тільки в чотириста мільйонів разів більшу.
Щойно Аріон спинився, Хейзел відчула зміну температури. Уся ця крига відсилала вали холоду, перетворюючи затоку на найбільшу у світі морозильну камеру. Та найхимернішим з-поміж усього був розкотистий звук, що немов грім гуркотів над водою.
— Що це таке? — Френк втупив очі в хмари над льодовиком. — Гроза?
— Ні, — промовила Хейзел. — Це лід розколюється і рухається. Мільйони тонн льоду.
— Ти хочеш сказати, ця штука розламується? — поцікавився Френк.
Наче на знак згоди, від льодовика беззвучно відкололася крижана пластина й обрушилась у море, здійнявши водяні бризки і крижану шрапнель високо-високо в небо. За долю секунди до друзів дійшов і звук — БАБАХ! — майже такий саме нестерпний, як коли Аріон долає звуковий бар’єр.
