Але Хейзел знала, що в певне чаклунство її мати вірить. Прокляття Хейзел не було дешевим трюком. Королева Марі просто не хотіла визнавати, що причетна до нього — що якимсь чином саме вона зробила Хейзел такою.
— Усе твій бісів батько, — бурчала Королева Марі, коли була в найгіршому настрої. — Заходить він сюди у своєму вишуканому чорному костюмі. Єдиний раз, коли я дійсно викликаю духа, — і що я отримую? Здійснив одне бажання, але зруйнував усе життя. Я мусила стати справжньою королевою. Це він винний, що ти стала такою.
Мати ніколи не пояснювала, що означають ці слова, а Хейзел швидко зрозуміла, що розпитувати про батька не слід — через це мати тільки злішала.
Хейзел спостерігала, як Королева Марі щось бурмотить сама до себе. Її обличчя було спокійним і розслабленим. Хейзел вразило, яка вродлива мати без сердитого погляду і нахмурених брів. Вона мала пишне золотисто-каштанове волосся, як у Хейзел, і таку ж саму темну шкіру, коричневу, наче засмажене кавове зерно. Зараз на ній не було екстравагантних темно-помаранчевих одіянь чи золотих браслетів, які вона чіпляла на себе, щоб вражати клієнтів, — лише звичайна біла сукня. І все ж мати мала величний вигляд, рівно й гордовито сидячи у своєму позолоченому кріслі, наче й справді була королевою.
— Там ти будеш у безпеці, — пробурмотіла вона. — Далеко від богів.
Хейзел придушила крик. Мати говорила не своїм голосом. Він наче належав старій жінці. Тон був м'яким і заспокійливим, але водночас наполегливим, наче у гіпнотизера, який віддає накази.
Королева Марі напружилась. Її спокійне обличчя скривилось, і вона промовила власним голосом:
— Це занадто далеко. Занадто холодно. Занадто небезпечно. Він заборонив.
Інший голос відповів:
— І чим він тобі за це віддячить? Він дав тобі цю згубну дитину! Але ми можемо скористатись її даром. Ми можемо обернути його проти богів. На півночі, далеко від богів, ти будеш під моєю опікою. Я зроблю свого сина твоїм захисником. Нарешті ти житимеш як королева.
Королева Марі зморщилась.
— А як же Хейзел...
А потім презирлива усмішка скривила її обличчя. Обидва голоси заговорили в унісон, наче нарешті в чомусь дійшли згоди: «Паскудна дитина».
Хейзел побігла сходами вниз. Її серце калатало.
На останніх сходинах вона влетіла у чоловіка в темному костюмі. Він стиснув її плечі сильними холодними пальцями.
— Тихо, дитино, — промовив чоловік.
Хейзел помітила срібний перстень у вигляді черепа на його пальці, а потім і химерну тканину його костюма. У пітьмі чорна гладка вовна рухалася і вирувала, утворюючи зображення облич у муках. Здавалося, наче загублені душі намагались звільнитися зі згинів його одягу.
Його краватка була чорною зі смужками кольору платини. Сорочка — сірою, наче надгробок. А від погляду на його обличчя серце Хейзел ледве не вистрибнуло із грудей. Шкіра була настільки блідою, майже блакитною, як крижане молоко. Волосся коротке, чорне і лискуче. Усмішка здавалась доброю, але очі палали гнівом і були сповнені шаленства та могутності. Хейзел бачила такий погляд у кінохроніці в кінотеатрі. Цей чоловік нагадував того жахливого Адольфа Гітлера. У нього, щоправда, не було вусів, але окрім цього, вони могли б бути близнюками... або батьком та сином.
Хейзел спробувала вивільнитись. Навіть коли чоловік її відпустив, вона, здавалось, не могла поворушитись, її прикували до місця його очі.
— Хейзел Левек, — сумно промовив він. — Ти виросла.
Хейзел затремтіла. Під ногами чоловіка тріснула цементна підлога сходового майданчика. Блискучий камінець вискочив із бетону, наче земля виплюнула кавунове насіння. Чоловік глянув на нього, анітрохи не .здивований, а потім нагнувся.
— Ні!— заволала Хейзел. — Він проклятий.
Чоловік підняв камінець — бездоганної форми смарагд.
— Так, проклятий. Але не для мене. Такий гарний... мабуть, коштує більше ніж ця будівля. — Він сунув смарагд у кишеню. — Мені прикро за твою долю, дитино. Мабуть, ти ненавидиш мене.
Хейзел розгубилась. Чоловік здавався таким сумним, наче безпосередньо він відповідав за її життя. Раптом вона все зрозуміла: дух у сріблясто-чорному одязі, який здійснив бажання її матері й зруйнував їй життя.
Очі Хейзел розширились.
— Ти? Ти мій...
Він підніс свою долоню до її підборіддя.
— Я — Плутон. Моїм дітям ніколи не випадає легка доля, і все ж у тебе особливо важка ноша. Тепер, коли тобі виповнилося тринадцять, ми повинні вжити запобіжних заходів...
Хейзел відштовхнула його руку.
— Ти зробив це зі мною? — випалила вона. — Ти прокляв мене і мою маму? Ти залишив нас?
В очах запекло від сліз. Цей заможній білий чоловік у дорогому костюмі — її батько? Тільки тепер, коли їй виповнилося тринадцять, він з’являється, уперше за весь цей час, і каже, що йому прикро?
— Ненавиджу! — закричала вона. — Ти зруйнував наші життя!
Очі Плутона звузились.
— Що тобі розповіла мати, Хейзел? Вона ніколи не говорила, чого побажала? Не розповіла, чому ти народилась із прокляттям?
Хейзел була занадто розлюченою, щоб відповісти, але Плутон здавалось зрозумів усе з її обличчя.
— Ні...— зітхнув він. — Гадаю, що ні. Обвинувачувати мене значно легше.
