— Що ти маєш на увазі?
Плутон зітхнув.
— Бідолашна дитино, ти народилася занадто рано. Я не здатен ясно передбачити твоє майбутнє, але колись ти знайдеш своє місце у світі. Нащадок Нептуна забере твоє прокляття і подарує тобі спокій. Але боюсь, до цього ще багато років...
Хейзел не зрозуміла жодного слова. Перш ніж вона встигла відповісти, Плутон простягнув руку. У його долоні з’явились альбом для малювання та коробка кольорових олівців.
— Я так розумію, тобі подобаються мистецтво і верхова їзда. Оце для мистецтва. А щодо їзди...— Його очі заблищали. — Це тобі доведеться влаштовувати самотужки. А зараз я мушу поговорити з твоєю матір’ю. Із днем народження, Хейзел.
Він відвернувся та пішов нагору — отак от легко, наче викреслив Хейзел зі списку справ на сьогодні та вже встиг про неї забути. «З днем народження. Піди щось намалюй. Побачимось за тринадцять років».
Вона була настільки шокованою, настільки розлюченою і розгубленою, що просто стояла, наче прикована, на сходовому майданчику. Їй хотілось жбурнути кольорові олівці під ноги й розтоптати їх. Хотілось кинутися за Плутоном і дати йому копняка. Хотілось утекти звідти, знайти Семі, вкрасти коня, залишити місто і ніколи більше не повертатись. Але вона нічого цього не зробила.
Нагорі відчинились двері до їхньої квартири, і Плутон зайшов усередину.
Хейзел досі тремтіла після його крижаного дотику, але вона все одно прокралась нагору подивитись, що він робитиме. Що він скаже Королеві Марі? Хто йому відповість — мати Хейзел чи той старечий голос?
Коли Хейзел дісталась до дверей, то почула суперечку. Вона заглянула всередину. Мати повернулась до звичного стану — розлючено репетувала і жбурляла речі, у той час як Плутон намагався її заспокоїти.
— Марі, це безглуздя, — промовив він. — Ти будеш далеко за межами моєї влади. Я не зможу тебе захистити.
— Захистити мене? — заволала Королева Марі. — Коли ти взагалі мене захищав?
Плутонів темний костюм замерехтів так, наче ув’язнені у тканині душі почали хвилюватись.
— Ти не розумієш, про що говориш, — промовив він. — Завдяки мені ви живі, ти і твоя дитина. Мої вороги всюди: і серед богів, і серед людей. А тепер, коли почалась війна, усе тільки погіршиться. Ви повинні залишатись там, де я можу...
— Ти сам обернув мене проти себе! — Вона схопила порцелянову вазу і жбурнула її в нього. Та розбилась об підлогу — навсібіч розлетілись коштовні камінці: смарагди, рубіни, діаманти. Уся колекція Хейзел.
— Вам не вижити, — промовив Плутон. — Якщо поїдете на північ, то обидві загинете. Як ти цього не розумієш?
— Забирайся геть! — промовила мати. Л
* * *
Хейзел хотілось, щоб Плутон залишився і сперечався далі. Про що б не говорила мати, дівчинці це не подобалось. Але батько змахнув рукою і розчинився у темряві... наче він і дійсно був духом.
Королева Марі заплющила очі. Вона глибоко вдихнула. Хейзел боялась, що той химерний голос знову ею заволодіє. Та коли мати заговорила, вона досі була собою.
— Хейзел, — випалила вона, — вийди з-за дверей.
Тремтячи, Хейзел вийшла. Вона притиснула до грудей альбом і олівці.
Мати зміряла її поглядом так, наче донька була найбільшим розчаруванням у її житті. «Паскудна дитина», — сказали ті голоси.
— Збирай речі, — наказала мати. — Ми переїжджаємо.
— К-куди? — запитала Хейзел.
— На Аляску, — відповіла Королева Марі. — Зробиш нарешті щось корисне. Ми почнемо нове життя.
Вона промовила це так, наче вони збирались почати це «нове життя» для когось іншого... або, можливо, чогось іншого.
— Про що говорив Плутон? — поцікавилася Хейзел. — Він справді мій батько? Він сказав, що ти побажала.».
— Мерщій до своєї кімнати! — крикнула мати. — Збирайся!
Хейзел втекла, а за мить її висмикнуло з минулого.
* * *
Ніко трусив її за плечі.
— Ти знову це зробила.
Хейзел закліпала очима. Вони досі сиділи на даху храму Плутона. Сонце продовжувало опускатися нижче. Навколо неї з’явилося ще більше алмазів, а очі пекло від сліз.
— В...вибач, — пробурмотіла вона.
— Не вибачайся. Де ти була?
— У маминій квартирі. У день, коли ми переїхали.
Ніко кивнув. Він розумів її краще, ніж будь-хто. Ніко так само був дитиною із сорокових. Він народився лише на кілька років пізніше за Хейзел, і був замкнений у чарівному готелі на декілька десятиліть. Але минуле Хейзел було значно гіршим, ніж у нього. Вона зазнала стільки болю та страждань...
— Ти повинна щось робити із цими провалами, — застеріг Ніко. — Якщо щось подібне трапиться в бою...
— Знаю. Я стараюсь.
Ніко стиснув її долоню.
— Це не страшно. Гадаю, це побічний ефект від... ну, перебування у Підземному царстві. Певен, з часом ставатиме легше.
Хейзел у цьому сумнівалась. Минуло вже вісім місяців, а провали у свідомості ставали дедалі гіршими, наче її душа намагалась жити у двох часових проміжках водночас. Ніхто ще не повертався з того світу — принаймні, не таким чином як вона. Ніко намагався її якось підбадьорити, та ані він, ані вона сама не знали, що чекає на неї у майбутньому.
— Я не можу знову вирушити на північ, — промовила Хейзел. — Ніко, якщо мені доведеться повернутись туди, де це сталось...
