— Тих п’ятнадцять днів у резиденції в Парижі мені вистачило, аби побачити, що нічого, абсолютно нічого не змінилося. Просто мігрувало — каже мама і, почекавши трохи на реакцію тата, бо саме йому завжди виставляється рахунок за аномалії та несправедливість режиму, екзальтовано продовжує розповідати про враження від перебування в Ірини, приятельки шкільних років, дружини югославського амбасадора у Франції.
— Які, в дідька, сімейні прикраси, портрети й килими. Чи ж я не знаю, з якої бідосі чорної вона вийшла. Де ж я їй повірю. Але хіба може бути інакше, коли це все йде згори. Коли чую оте
— Лізетта була однією з перших моїх клієнтів, — каже годинникар Малеша. — Кілька разів я їй знаходив покупців на дорогі годинники. За нею тягнуться різні трапунки. Через Хітеротів ледь не втратила голову.
— Це тому, що вона знає, куди мігрувало багатство з Червоного острова, — каже мама. — Де сьогодні тріпочуть баронесині фіранки. Хто їздить на її лімузині…
Зупиняється на хвилину, помітивши, що я стою біля дверей і слухаю їхню розмову. Наказує мені піти на подвір’я погратися з сестрою і Дісом. Це розмови не для дітей.
Пам’ятаю, як одного вечора мама, тато, сестра та я зібралися коло радіоприймача. Тіто дає інтерв’ю американцям. На питання журналіста, чи Югославія змінить прапор, Тіто рішуче каже, що під тим прапором боролися народи та народності Югославії, багато борців віддали своє життя, і тому прапор не змінюватиметься. Обличчя моїх батьків осяйні. Оце він гарно їм відповів, кажуть уголос.
Яким монолітним був світ у голові десятирічного хлопчини. І я доєднуюся до захоплення моїх батьків Тітовою відповіддю. Пограбований вагон у Вінковцях ще досі не затьмарив сцену. Я не знаю нічого поза сюжетом, в який залучений.
До якого ж світу належали мої батьки? Яке ж це скрушне видовисько сьогодні. Прикре в наївній вірі малої людини, що справедливість існує. Банальна заява суверена отримала статус глибокої мудрості. Мале сімейне зібрання перед радіоприймачем засвідчує свою лояльність. Єресь, яку розбудило товаришування з годинникарем Малешею, тимчасово сховали під килим. Ми без минулого. У нашій хаті немає несплачених рахунків, ані чорних фондів. Наша совість чиста. Ми не змінюватимемо прапор.
Три роки початкової школи сиджу за партою з Хрз Авдо. Його тато має невеличку майстерню, в якій чистять і фарбують взуття. Це лише одна із майстерень для лагодження взуття й парасольок на стрімкій вулиці, яка виходить на Народну площу. Лізетта називає цю площу П’яца Верді. І мою школу називає не справжнім іменем «Моша Піяде», а «Данте Аліг’єрі».
Хрз Авдо гризе нігті. Він замкнений у собі й мовчазний. Слабенький учень. Все ще читає за складами. Якось узимку, коли він хворіє, я кілька днів поспіль після уроків ходжу до нього додому. Авдо повільно переписує завдання. Маленьке подвір’я відділяло майстерню від помешкання, де жила численна сім’я Хрз. Вони були з Санджака. Пам’ятаю величезні червоні емальовані каструлі в білий горошок на кухонній плиті. І барвисті рядна на підлозі. У хаті вони ходили в шкарпетках.
Через роки, дорогою до гімназії, щодня проходжу стрімкою вулицею, в якій колись були будки чистильників взуття й майстрів парасольок. З вимиранням бояджійського ремесла та мала колонія з Санджака розсіялася всенькою Істрією, змінивши своє ремесло.
Заходжу до будинків моїх товаришів. Розширюється світ поза «Віллою Марією».
Маріно Стореллі, сім’я якого не виїхала до Італії після від’їзду англо-американської адміністрації, живе у величезному помешканні на Омладинській вулиці. Його тато — моделіст на суднобудівному заводі. На якихось сотнях квадратних метрів відкриваю світ, який так відрізняється від світу Хрза. Інша цивілізація. Немає неприємної тиші, як у Хрза, отого вакууму замовчування. Може це через протяжні голосні італійської мови, які сіють радість навіть у сварках? Чи через музику, яка постійно лунає з увімкнутого радіо?
Куди б не прийшов, я всотую в себе інтонації, жести, усмішки, тіні, розташування речей, погляди, запахи, слова. Коли через багато років моя країна розпадеться й потрохи щезне середній клас з усіма своїми таким різними світами, я розшифрую цю епоху через враження, заархівовані в пам’яті. У тих записах ховалися суттєві факти, які десятиліттями лежали нерозшифрованими. Пам’ять хлопчака зберегла оригінали, не пошкоджені яловими тлумаченнями, і пронесла їх уцілілими крізь час, аби зрештою всі ці колись, здавалося, неважливі враження якийсь інший розум зв’язав воєдино, створивши цілісну картину одного зниклого часу.