— Ех, якби це так, то була б легка смерть, — каже. — Знаю, як закінчили Хітероти. Катували їх годинами, знущалися з них, наприкінці масакрували дубинами. Наступного дня тіла повантажили на моторний човен, відвезли в море і кинули біля скель Баньоле, там, де море найглибше. Це була група екзикуторів ОЗНА. Очолював їх сумнозвісний Пулчінович. З ним були ще Баба, Спалато й ровінець Бенуссі, якого прозивали Пенсне. Питаєш, звідки я все це знаю? Від Лізетти. Скільки разів вона впізнавала коштовності Хітеротів, які потрапляли до неї на перепродаж. Ровінь був у Зоні Б, під партизанською владою. Її клієнти були здебільшого англійські офіцери з «Вілли Марії». Коли скасували англо-американську адміністрацію, а Пула увійшла до складу Югославії, Лізетту кілька разів заарештовували; втім вона завжди примудрялася виплутатися. Мала сильного покровителя, якогось Крмпотича, шефа ОЗНА в Опатії.
— Крмпотич!
Малеша глянув на мене зі здивуванням.
— Ти чув про нього?
Кажу, що знайшов це ім’я у книзі про Хітеротів. Малеша відразу нанизує деталі, немов читає досьє того можновладця, слабкістю якого були жінки. Втім він чимось дуже проштрафився, бо його змінили за одну ніч. То були часи Інформбюро й масової денунціації. Товариш Веско Крмпотич опинився на Голому острові. Через два роки повернувся, мов тінь, виснажений і хворий. Жив деякий час у Пулі, відлюдно, а потім переїхав до Лабіна.
Коли твоя мама відмовилася від купівлі будинку в Ровіні, я їй запропонував Рабац. Якось у неділю поїхали вона, Лізетта і я в Рабац. Тоді то було маленьке рибальське селище з чудовим пляжем і лише одним готелем ще з часів Італії. Дивним дивом ми відразу знайшли будинок на продаж на самісінькій набережній. Ціна більше, ніж приємна. Ми пішли в готель пообідати й обмити майбутню покупку, аж там — Крмпотич. Великий майстер став директором готелю. Від нього дізнаємося, що Рабац через якихось кілька років має стати елітною туристичною дестинацією, і що будинки на набережній вартуватимуть великих коштів.
— Чому тоді відмовилися від тієї покупки? Як так сталося, що після Ровіня й Рабаца вибір упав на те забите село Помер?
— Поняття не маю. Можливо, вирішальну роль зіграла відстань. Бо Помер був поблизу Пули. Твоя мама вважала, що Рабац задалеко, — сказав Малеша й спрямував на мене глибоко відсутній погляд, немов більше й не відає, про що ми розмовляємо.
— Можливо, відстань справді була вирішальною, — глузливо констатував я і подивився в очі своєму співрозмовникові.
Не зреагував на мою алюзію, а мовчки чекав на наступне питання.
— Що сталося з Крмпотичем?
— Вплутався в темні справи, якийсь час він постійно вплутувався в різні афери, але врешті став великим готельєром. Старість зустрів у Опатії. Помер десь перед війною.
Оповідь ллється далі. Дізнаюся, що єдиний син Крмпотича став відомим окулістом у Рієці, факт для мене важливий, як і темні піджаки тих охоронців, які оберігали Карделя.
— З такою генетикою не дивно, що його син став прекрасним спеціалістом із зору, — каже Малеша.
Хочу щонайшвидше залишитися наодинці з собою, зустрітися з картиною тієї неочікуваної зустрічі моєї мами з Крмпотичем у готелі в Рабаці. Чи вона тією своєю застиглою усмішкою, якою маскувала кожну неприємну несподіванку — усмішкою жаскою, як глибокий шрам, усмішкою, яка стала непроминальною травмою мого дитинства — змогла тоді замести всі сліди? І що ховається за тим ребусом, про який я тільки можу здогадуватися? Одне ім’я в книзі, яка випадково опинилася в моїх руках? Утім факт, що це ім’я мама згадала при мені лише один раз, надає йому міфічного значення.
Останніми роками в будинку для старих вона переважно займалася вивченням варіантів, як саме потрібно було прожити життя. Скільки разів лишень я чув оповідь про адвоката Джорджевича, який через кілька років після війни виїхав до Америки. Треба було їхати з ним. Без сумніву, це був найкращий варіант. Те, що в такий спосіб вона викреслювала можливість з’яви на світ моєї сестри й мене, її ніяк не хвилювало. Вона глибоко занурилася у вигадані життя й часто до кінця моїх відвідин не поверталася до реальності, а детально переповідала своє буття на далеких меридіанах. Я прощався і йшов звідти під якимись іншими іменами. Одного разу я був її давно покійним зведеним братом.
— І так закінчити, без сліду, — розбудив мене з роздумів голос Малеші.
— Хто? Окуліст? — питаю збентежено.
— Та який окуліст! Лізетта, про неї ж мова!
Дізнаюся, що на початку вісімдесятих вона переїхала до будинку для старих на Валсалінах. У неї констатували хворобу Альцгеймера. Через два роки її не стало.
— Один із тих ніколи не з’ясованих випадків, — каже Малеша.
На моє питання, чи моя мама знала, як закінчила свій земний шлях Лізетта, відповідає, що того літа, за кілька днів до її відходу, вони відвідали її. Лізетта їх не впізнала.
— Я добре пам’ятаю, ви вже виїхали з Помера. Я телефонував у Белград твоїй мамі й повідомив, що сталося.