Чи це спосіб зберігати форму і світлий розум у старості? Перетворитися на машину пам’яті, перейматися лише деталями, зануритися в баласти ефемерного? І в такий спосіб, у тому безмежжі дурниць, вберегтися від повсякденних стресів, від глибоких емоцій, які роз’їдають душу. Бо якщо Карделів ремінець зі зміїної шкіри живе в пам’яті понад пів століття, і не лише ремінець, а й два охоронці, які в темних піджаках смажаться на площі під серпневим сонцем, тоді безтурботність — тривалий стан, і ніщо більше не може порушити ту блаженну позицію.
Годинникар відкриває кишені часу, мов годинники. На моє питання, як йому дається зберегти таку добру форму, каже, що таємниця — у сні.
— Від восьми до десяти годин сну, ось у чому секрет. Коли я був молодший і ходив щонеділі на полювання, потрібно було прокинутися о третій ранку; та для мене ніколи не було проблемою рано заснути. Я не знаю, що таке безсоння, хоча останнім часом мені сниться щось химерне, — і тут зупиняється на хвильку, мов роздумує, чи продовжувати оповідь. — Мені часто сниться сон, в якому незнайомі чоловік і жінка переконують мене, що вони мої батьки. Це так страшно. Марно я їм доводжу, що вони не мої батьки, викладаю аргументи, ставлю незручні питання. Дивно, але вони все знають, до дрібниць описують наш будинок у Шабаці. І уявіть собі, навіть місце, де ми ховали дукати під час війни. Прокидаюся весь мокрий. Жахливий сон.
Дивиться кудись крізь мене й продовжує. Каже, що його обсідають божевільні ідеї. Скажімо, хіба не нісенітниця, що цей світ ми залишаємо тоді, коли багато що починаємо розуміти. Підтверджую кивком голови.
— Іноді навіть думаю, що нас там десь нагорі, у Всесвіті, вирощують. Земля — це велика ферма з найрізноманітнішими зразками людських істот. Вони нас забирають за потребою. Не думаю, що нас їдять, але те, що ми їм для чогось потрібні, вірю в це дедалі більше.
Махає рукою й каже, що вочевидь він вижив з розуму й верзе якісь дурниці. Питає мене, чи я пишу. Чув, що я написав якісь романи про Пулу, а в одному згадую і його. Я обіцяю, що надішлю йому.
— Я був у Ровіні через Хітеротів, — кажу. — Хочу написати роман про ту сім’ю. Наскільки я пригадую, наша сусідка з Губчевої вулиці, Лізетта, знала баронесу Хітерот і її молоду доньку Барбару, з якою товаришувала ще в Трієсті. Думаю, що Лізетта якийсь час і жила на Червоному острові.
Малеша виглядає трохи збентеженим від мого питання, або ж йому потрібно кілька хвилин, щоб перейти на іншу колію, скеруватися до нової оповіді, яку йому нав’язують поза його узвичаєної послідовності.
— Лізетта? Ото був типаж. Не зовсім як Тіто, але майстриня вийти сухою з води. Коли я приїхав до Пули, восени 1947 року, відразу після відступу англійців і американців, Лізетта вважалася найспритнішим фарцювальником. Могла роздобути все: від шовкових панчіх до пеніциліну. Навіть у літах вона залишалася красунею, одна з тих жінок, які не старіють, які, мов
— Я пригадую її як турботливу пані у вікні, яку обожнювали дітлахи. Ніяк не можу асоціювати її з історіями про те, як вона начебто курвилася з німецькими й італійськими офіцерами у «Віллі Марії».
— Пізніше і з англійськими офіцерами, і з нашими товаришами, принаймні такий був поголос, — каже Малеша. — Я продав на чорно кілька її дорогих годинників.
— З чого вона жила? У неї була пенсія? Наскільки мені відомо, вона після війни викладала сольфеджіо в музичній школі.
— У неї була пенсія чоловіка.
— Чоловіка? Хіба вона була заміжня?
Далі була несподівана для мене історія. Десь на початку тридцятих років Лізетта пішла від Хітеротів і оселилася в Пулі. Ніби-то отримала якийсь спадок. Жила в п’ятиповерховому будинку на розі навпроти Морнарицького парку й стіни Арсеналу — там, де трамвайна колія повертала на Сан Полікарпо.
За тією розповіддю, вона закохалася в одного музику, локального звабника, на кілька років молодшого від неї. Відразу після вінчання він продовжив свої флірти. Вся Пула переповідала деталі його авантюри з молодою водійкою трамваю. Та жінка, в кінці зміни, проїжджаючи під Лізеттиним вікном, мала звичку свистіти у свисток. Це був умовний знак. Він відразу поспішав із дому на побачення з водійкою трамваю. Десь перед війною він зник із міста. Ніхто нічого не знав про нього, поки в середині п’ятдесятих років Лізетта не отримала службове повідомлення, що вона успадкувала пенсію чоловіка. Він помер у Спліті. Лізетта переїхала на Губчеву вулицю.
— У ті роки до Пули почали з’їжджатися з усієї Югославії. Місто ожило від переселенців. Багато що раптом змінилося. Ставало дедалі менше свідків якихось минулих часів, — завершив оповідь Малеша.
Знову згадую Хітеротів, монографію про них. Збудували готель «Ядран», облаштували набережну, весь Ровінь пожвавився, а вони отак закінчили, кулею в потилицю.
Малеша дивиться на мене кілька секунд, немов про щось роздумує.