Вже було далеко за північ, коли я попрощався з Малешею. Тільки-но вийшов на холодне грудневе повітря, відчув дію терана з Віжінади. Прогулююся Монвідалом. Небо чисте. Ніде жодного освітленого вікна. Лише повний місяць сяє в холодній ночі.
Думаю про Лізетту. Як так сталося, що мама ніколи не згадувала її кінець? Ніколи не відвідала її з Малешею у «Віллі Ідола»? Чи причиною тому забобони, мовляв, і з нею це може статися? Чи поринаючи в деменцію, викреслила саме цю інформацію, яка ніколи більше навіть не зринула в її свідомості?
Вона так боялася будинків для старих. Поки ми з сестрою були малими, не пам’ятаю, щоб ми колись ходили на пляж Валсаліна. Бо потрібно було пройти повз «Віллу Ідола».
І так я відмовився від запланованих відвідин пульського цвинтаря. Лізетта — без могили, як і її батьки. Всі шляхи відкриті.
Світ такий широкий. Рухаюся містом з мамою, яка дедалі більше присутня в мені — звичками, думками, страхами, бажаннями, деменцією. І батько десь тут, завжди трохи осторонь. Його сила була в його відсутності. Час усю ту плутанину розплутати, не треба боятися. Ніхто не винен. «Ти подивись, як цілий світ мовчить» — чую в собі рядок Маяковського.
Чи інтернат, те крижане ніде з тимчасовими координатами будинку, таке ж саме ніде, як і пансіонат чи готель, позначилися на долі моєї мами? Це ніде, в якому відбувалася її підготовка до життя, що чекало її назовні, — наче дорога сукня у вітрині бутіка. Звідти — манія готелів, міжпросторів, в яких прокидаються мрії про краще життя, на яке вона, звісно ж, заслужила зразковою поведінкою в інтернаті. Згодом — самотність у винайнятих кімнатах, готелях і пансіонах, закликання картини сімейного побуту, такого, як вона собі уявляла, з чітко затвердженими обов’язками й ритуалами, де не було місця обманам і брехні, де протікало безтурботне життя. Все саме так, як виглядає зовні. Ідилія лялькового будиночка. Вона була в’язнем міщанського ідеалу — раз і назавжди досягти досконалої організації життя, в якому все саме там, де й має бути, бо саме таким чином впорядковане життя триватиме без зламів, без проблем, без перешкод.
Чи я став письменником завдяки зникненню маминого зошита у Вінковцях? Мама ніколи не припиняла шкодувати за цією втратою. А я лише хотів продовжити сімейну хронологію перебування в готелях. Мене вразила важливість ведення обліку ночівель поза власною домівкою. Мій перший письменницький твір — це коротка замітка з іменами готелів, в яких я заночував, замітка, написана в блокноті з жовтою палітуркою однієї ночі в Любляні. Список зовсім короткий: «Палас» на Охриді, «Липа» в Пулі, «Слон» у Любляні. Я швидко відмовився від записування. Я почав збирати проспекти й брошури готелів, в яких побував.
Дванадцять років по тому, першого дня весни 1974 року, після автокатастрофи на околицях Вінковців, в якій я відбувся кількома синцями і подряпинами, я опинився в готелі «Адмірал» у центрі міста. З рецепції телефоную мамі. Кількома реченнями описую те, що зі мною сталося.
— Невже знову Вінковці, — це її коментар голосом, що завмирав від переляку.
Я її переконую, що зі мною все добре, хай не переживає. Я заночую в готелі. Щоб підняти їй настрій, кажу, що завтра пошукаю отой її зошит.
Поки я йду Монвідалом, під впливом Малешиних розповідей у голові рояться різні думки. Скажімо, озвучити сни тих, хто зараз лежить у кількох метрах від мене за товстими мурами в теплих барлогах. І можливо, як годинникар Малеша, гарячково сперечаються з незнайомцями, які переконують, що є їхніми батьками. Чи займаються коханням — у снах і наяву. Дихають. Дехто з них більше не прокинеться.
Неповторна констеляція мешканців Пули грудневої ночі 2012 року. Який би фантастичний візерунок вийшов, якби це можна було зобразити графічно, позначивши позиції всіх учасників! І тоді крокувати архівом ночі міста. Гортати досьє. Зазирнути в темряву року 1947, коли колони майбутніх біженців кидають свої будинки та помешкання і, нав’ючені пожитками, рушають на набережну, де на них чекають кораблі «Тоскана» й «Пола». Останнє
Поринути в листопадову ніч 1958 року, коли белградський поїзд мчить славонськими рівнинами крізь тумани Словенії між Зіданим Мостом і Постойною та рано вранці кидає якір на пульській набережній. Далі не можна. Далі — море. Кінець. І початок.
На рецепції готелю «Скалета» беру ключ від номера. Тихо підіймаюся на третій поверх. Висока стеля, осяяна місяцем, біліє в темряві кімнати. Ще одна людина вписує себе в карту ночі на Монвідалі.
Наступного дня повернуло на відлигу. Десь коло десятої я відчинив вікно, і на мене повіяло нездоровим теплом. Все те завзяття, що з’явилося після глибокого сну, щезло від дотику теплого повітря. На мить пригадалися ті погідні ранки, коли юго ще дужче підсилював прикрість походу до школи. Я йшов мокрими вулицями Пули, зустрічався поглядом із пошарпаними фасадами, заздрив людям, які на мить з’являлися у вікні чи на балконі. Вони, ось, удома, насолоджуються чарами дозвілля, а я прямую в невідомість ще одного шкільного дня.