Слідчий полностью

Засувка зачинилася. Про старого забув. Майже через чотири десятиліття після того, перебуваючи кілька тижнів у Печуї, розпитує в інформативному центрі, чи є туристичний автобус, щоб оглянути місто. Є маленький поїзд, — каже дівчина за стійкою гарною англійською. — Чи автобусний маршрут 31, який іде від залізничного вокзалу аж до пагорбів над містом, звідки відкривається прекрасний краєвид. Дуже корисний маршрут, — каже вона.

З глибин пам’яті виринає старий з Кемден Тауна. Те саме слово, тією ж мовою, вжите в тому ж сенсі. Той самий номер — 31. Життя помережано випадковостями, нез’ясованими зв’язками, таємними знаками. З таких тривіальностей збудував сумнівну метафізику, скував себе забобонами й ворожбитством. На вулиці лічив кроки, у будинках — сходинки, увечері перед сном розгадував кросворди. Превентивно боровся з деменцією, згідно з інструкціями в нотатках невідомого гостя готелю «Гарібальді» у Венеції, за якими вправи з лічби — найефективніший засіб для збереження пам’яті. Навгад обирав якусь літеру й тоді впродовж однієї хвилини намагався налічити двадцять слів, які починаються тією літерою, але не власні імена.

Вийшовши з пошти, подався набережною у напрямку готелю «Рів’єра». Там, на кам’яній лавці з часів Італії, його мама підсумовувала здоланий шлях. Там почалася і його подорож — з дня, коли приїхав на Книжковий ярмарок у місто свого дитинства. Приїхав знову, через чотири місяці, цього разу інкогніто. Відпустив бороду. Від зими дуже схуд. Багато палить. Ніхто його не впізнав, навіть його друг із гімназії Горан Бан, повз якого пройшов одного вечора на Кандлеровій вулиці.

Одного парного серпневого ранку із трієстського порту вийшов пароплав «Патрас» щойно відкритим маршрутом до Пірея і Солуна, з зупинками в Пулі та Задарі. Був рік 1923. Серед пасажирів — молода жінка з чорним волоссям і темними очими. Її звати Лізетта Бенедетті. В італійському паспорті записано, що вона народилась у Солуні 11 листопада 1897 року, постійно проживає в Трієсті, на Віа Кавана 34.

Поки пароплав віддаляється від берега, вона дивиться на високий пагорб Сан Джуста й будинки на ньому. Погляд ковзає схилами. Розгортаються стрімкі трієстські вулиці, мов сторінки знаних книг. Подумки зупиняється на котрійсь із них, поринає в парк перед Міською бібліотекою, або ж у круту Віа Донота, що над руїнами римського театру, бачить там свого першого хлопця, Етора, з яким лише цілувалася. Згодом місто для неї почало розростатися, бо ж послабився контроль опікунів, яким після тієї серпневої катастрофи — розтягненої в три пломінці дня й ночі — нікому було звітувати про роки догляду за молодою родичкою. Невідомість, як і надії на те, що хтось із салоніцьких родичів пережив пожежу, триватимуть тижнями. Шукали їх через Червоний хрест і єврейські організації. Найбільше постраждалих було у кварталах західної частини міста й біля моря, де будинки згоріли дотла. Саме поблизу набережної тримав сімейний готель тато Лізетти, а його молодший брат — на вулиці Егнатія найбільшу крамницю кави в Солуні. Ніхто з Бенедетті не вижив у пожежі.