увечері забули їх виставити за браму, щоб сміттєвоз забрав. Як гадаєте, чи могли б ви відвезти мішки на звалище своєю вантажівкою? Я
заплачу п’ятдесят баксів.
Ензо дивиться на мішки зі сміттям. Потім знову зводить очі на
Ендрю. Мовчить.
— Сміття, — повторює Ендрю. — На звалище. На сміттєзвалище.
Ензо хитає головою.
Зціпивши зуби, Ендрю витягає гаманець із задньої кишені.
— Будь ласка, вивезіть сміття. Я дам вам… — Він порпається в
гаманці. — Сотню баксів. — Витягнувши купюри, він змахує ними в
Ензо попід носом. — Вивезіть це сміття. У вас є вантажівка. Вивезіть
його на звалище.
Аж тоді Ензо нарешті розтуляє губи.
— Ні. Я зайнятий.
— Так, але це
гаманець. — Дві сотні баксів. За одну подорож до сміттєзвалища.
Допоможіть мені. Будь ласка.
Спочатку мені здається, що Ензо відмовиться. Але він простягає руку
й забирає в Ендрю купюри. Відтак іде до будинку, забирає мішки зі
сміттям. Усі одразу, хоча м’язи його під рукавами білої футболки
помітно напружуються.
— Так, — каже Ендрю. — На звалище.
Ензо якусь мить дивиться на нього, а потім, з мішками в руках, іде
повз господаря будинку. Не сказавши ані слова, вкидає мішки до своєї
вантажівки і їде. Отже, схоже, до нього нарешті дійшло, що від нього
вимагають.
Ендрю повертається до автівки й сідає за кермо.
— Ну от, усе гаразд. Але подумати лишень, який він гівнюк!
— Здається, спочатку він просто тебе не зрозумів.
— Еге ж, не зрозумів він, — заводить Ендрю очі. — Цей хлоп
розуміє значно більше, ніж вдає. Він просто сподівався вициганити
якомога більше грошви.
Так, Ензо справді не виявляв надмірного бажання забирати сміття, але навряд чи через те, що хотів отримати більше грошей.
— Цей чувак мені не подобається, — бурмотить Ендрю. — Він
працює в усіх тутешніх будинках, але третину часу все одно товчеться
в нас. Він завжди тут, у нас на подвір’ї! Я зеленого поняття не маю, що
тут можна стільки часу робити!
— Але ж у вас направду найбільший будинок у цьому районі! —
зауважую я. — І найбільший моріжок.
— Так, але… — Ендрю проводжає очима вантажівку садівника, яка
їде вулицею. — Не знаю, словом. Я казав Ніні, щоб вона випровадила
його та найняла іншого садівника, але вона каже, що його послугами
користуються всі тутешні й він тут типу «найкращий».
Певна річ, від Ензо я не в захваті відтоді, як він не дуже чемно мене
відшив, але непокоюсь не через це. Я все ніяк не можу викинути з
голови те, як він тоді італійською просичав «небезпека» — того, першого мого робочого дня. А ще він боїться розгнівати Ніну, хай
навіть з його габаритами він міг би одним пальцем її роздушити. Чи
Ендрю в курсі, що Ензо недолюблює його дружину?
Ну, хай там як, я йому про це точно не розповідатиму.
21 Ви мене розумієте? (
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Ніна, яка відвозила Сесілію до табору, повертається додому близько
другої дня. Вона привозить чотири величезні пакети із закупами —
дорогою додому влаштувала імпровізований набіг на крамниці.
Пакунки вона без зайвих церемоній вивантажує на підлогу у вітальні.
— Я знайшла таку дивовижну крамничку! — каже вона мені. — І
просто не змогла втриматися.
— Чудово! — озиваюся з ентузіазмом, якого не відчуваю.
У Ніни пашать щоки, під пахвами темні плями, біляве волосся
куйовдиться. Вона так і не вдіяла нічого з відрослими коренями, а в
куточку правого ока в неї темна плямка від попливлої туші. От
дивлюся я не неї — і не можу добрати, що ж це Ендрю в ній знайшов.
— Віднесіть, будьте ласкаві, ці пакунки нагору, гаразд, Міллі? —
Вона важко опускається на обіп’яту шкірою канапу та витягає
смартфон. — Дуже вам дякую.
Я беру один з пакунків. Дідько, та він же важезний! Це в якій
крамничці вона була? Заскочила за гантелями у відділ спортивного
інвентарю? Відносити її закупи доведеться двічі — я не Ензо, підняти
все це гамузом не подужаю.
— Важкенькі, — зауважую я.
— Серйозно? — сміється вона. — А мені так не здається. Можливо, вам уже час відвідувати спортзал, Міллі? Щось ви наче погладшали…
У мене пашать щоки. Це
м’язів у неї немає геть ніяких. Вона до залу не ходить, наскільки мені
відомо. Ба більше, я навіть у кросівках її жодного разу не бачила!
Поки я звільна, насилу дибаю вгору сходами, з двома пакунками
напереваги, Ніна знову мене гукає.
— Міллі, до речі…
Стискаю зуби.
— Так?
Вона вмощується на канапі так, щоб мене бачити.
— Я минулого вечора телефонувала додому. Чому ніхто не взяв
слухавки?
Завмираю. Руки в мене тремтять від ваги пакунків.
— Прошу?
— Я минулого вечора телефонувала додому, — повторює повільніше
вона. — Приблизно об одинадцятій годині. Відповідати на дзвінки —
це один з ваших обов’язків. Але ані ви, ані Ендрю слухавки не взяли.
