— Емм… — На мить ставлю пакунки на підлогу. Тру підборіддя, наче розмірковуючи. — Мабуть, я вже спала, а телефон дзвонить не
дуже голосно, у моїй кімнаті його не чути. Тому я не прокинулася. А
Ендрю, можливо, кудись виходив?
Ніна зводить брову.
— Ендрю кудись виходив об одинадцятій вечора в неділю? З ким це?
Знизую плечима.
— Гадки не маю. А на мобільний ви йому телефонували?
Я достоту знаю, що не телефонувала. Адже об одинадцятій я була
поруч із Ендрю. Ми вдвох були в ліжку.
— Не телефонувала, — каже Ніна коротко.
Кашляю, прочищаючи горло.
— Ну, я ж казала, я була в себе в кімнаті. Гадки не маю, що він
робив.
— Гммм… — Її блідо-блакитні очі темнішають. Вона пильно
дивиться на мене зі своєї канапи. — Мабуть, маєте слушність.
Доведеться його розпитати.
Киваю, відчуваючи полегшення через те, що вона вирішила далі на
мене не напосідатися. Вона не знає, що сталося. Вона не уявляє, що ми
вдвох поїхали до міста, що подивилися виставу, яку вона мала
дивитися з ним, що потім провели удвох ніч у номері готелю «Плаза».
Лишень Богу відомо, що вона зробила б зі мною, якби про це
довідалася.
Але вона не знає.
Хапаю її торби із закупами й тягну їх угору. Залишаю пакунки в
спальні Вінчестерів, потім розтираю руки, які аж затерпли від
напруження. Роздивляюся спальню, у якій прибирала сьогодні вранці
— хоча, зважаючи на те, що Ніни не було вдома, тут було незвично
чисто. Заходжу до ванної, суміжної зі спальнею. Вона завбільшки з
мою кімнату на горищі, ванна порцелянова, повнорозмірна. Доволі
висока — вища, ніж більшість таких ванн, її бортик десь на рівні моїх
колін.
Суплюся, роздивляючись ванну. Уявляю собі те, що тут сталося
багато років тому. Маленьку Сесілію у ванні, яка повільно
наповнюється водою. І Ніну, яка хапає доньку, силоміць занурює попід
воду й дивиться, як та захлинається…
Заплющую очі. Відвертаюся від ванни. Я просто не годна про це
думати. Але не можна забувати про те, що Ніна дуже емоційно
нестабільна. У жодному разі не можна, щоб вона довідалася про те, що
минулої ночі сталося між мною та Ендрю. Це її просто знищить. А тоді
вона знищить мене.
Тому витягаю мобільний з кишені. І надсилаю Ендрю повідомлення.
Він знатиме, як діяти. Він завжди все знає.
РОЗДIЛ ТРИДЦЯТИЙ
Відколи Сесілія поїхала, у маєтку Вінчестерів стало значно тихіше.
Хай навіть переважну більшість часу вона проводила у себе в
кімнаті, будинок все одно був просто-таки пронизаний її енергією.
Відколи дитина поїхала, мені здається, ніби маєток оповила тиша. І, на
мій подив, Ніна тепер переважно в доброму гуморі. Хвалити бога, тему з телефонним дзвінком того вечора, коли ми їздили на виставу, вона порушувати не стала.
Ми з Ендрю ретельно уникаємо одне одного, а це важкенько, коли
живеш під одним дахом. Якщо стикаємося, то обоє ховаємо погляди.
Сподіваюся, якось воно та й буде, бо втрачати роботу мені не хочеться.
Паскудно вже те, що в мене — жодних шансів завести стосунки з
першим хлопцем, до якого я прикипіла за останні десять років.
Сьогодні я квапливо готую вечерю, щоб накрити на стіл до того, як
повернеться додому Ендрю. Але коли я заношу до їдальні келихи з
водою, то просто-таки врізаюся в Ніниного чоловіка. У прямому сенсі
цього слова врізаюся. Один з келихів вислизає в мене з рук, падає і
розбивається.
— Дідько! — вигукую я.
Квапливо кидаю погляд на Ендрю. На ньому темно-синій костюм, темна краватка, і він здається просто-таки нестерпно вродливим.
Сьогодні чоловік цілий день був на роботі, на підборідді в нього —
натяк на щетину, яка робить його лишень сексуальнішим. Очі наші на
мить зустрічаються, і я мимоволі відчуваю, як мене до нього тягне.
Зіниці Ендрю розширюються — я впевнена, він відчуває те саме.
— Я допоможу вам прибрати, — каже Ендрю.
— Ви не мусите.
Але він наполягає. Я змітаю великі скалки, він тримає совок і
викидає скло в кошик для сміття на кухні. Ніна ніколи не стала б мені
допомагати, проте Ендрю в цьому геть на неї не схожий. Коли він
забирає в мене віник, наші пальці на мить торкаються. І погляди
зустрічаються, та цього разу ми не спроможні ігнорувати іскру, яка
спалахнула між нами. Мені просто-таки фізично боляче, що я не можу
бути із цим чоловіком.
— Міллі… — видихає хрипким пошептом він.
Горло в мене пересохло. Він стоїть лишень за фут до мене. Якби я
подалася вперед, він мене поцілував би. Я достоту знаю, що поцілував
би.
— Ой, ні! Що тут сталося?
Зачувши Нінин голос, ми з Ендрю відстрибуємо одне від одного, наче опікшись. Я стискаю віник так міцно, що в мене аж кісточки
пальців білішають.
— Я впустила келих, — белькочу я. — Ну, й оце… словом, прибирала.
