шафи й роблю свої справи. Потім ставлю назад. Сподіваюся, удруге
ним скористатися мені не доведеться.
У роті в мене пошерхло, шлунок скімлить, хай навіть від будь-якої
їжі мене зараз знудило б. Зважаючи на те, що він подумав про відро…
Замислююся, що він ще наготував. Рвучко прочиняю дверцята
крихітного холодильника, сподіваючись побачити там бодай якусь їжу.
Натомість там лежать три маленькі пляшечки з водою.
Три чудові пляшечки з водою.
Я ладна знепритомніти від полегшення. Хапаю одну з пляшечок, відкручую накривку й випиваю її майже одним ковтком. Горло досі
пошерхле й болить, але мені трохи ліпшає.
Дивлюся на інші дві пляшечки. Я залюбки випила б ще одну, але
мені страшно. Скільки Енді мене тут триматиме? Уявлення не маю.
Треба берегти мої запаси.
— Ніно? Ти прокинулася?
Голос Енді лунає з-за дверей. Дибаю до них, кожний крок важко
відлунює в скронях.
— Енді…
— Доброго ранку, Ніно.
Заплющую очі, відчуваючи, як раптом паморочиться в голові.
— Із Сесілією все гаразд?
— Усе добре. Я сказав матері, що ти поїхала в гості, тому вона
нагляне за Сесілією до твого повернення.
Видихаю. Принаймні моя донечка в безпеці. Хай Евелін Вінчестер —
не та людина, яку я обожнюю понад усе в цьому світі, але за малечею
вона наглядає сумлінно.
— Енді, будь ласка, випусти мене.
Він не звертає уваги на моє прохання — і мене це вже навіть не
дивує.
— Ти знайшла воду в холодильнику?
— Так.
І, навіть попри те що це мене вбиває, я додаю:
— Дякую.
— Маєш ощадливо її використовувати. Більше я не зможу тобі дати.
— То випусти мене, — хрипко кажу я.
— Випущу, — обіцяє він. — Але спершу ти маєш дещо для мене
зробити.
— Що? Я все зроблю.
Він витримує паузу.
— Ти маєш усвідомити, що волосся — це привілей.
— Так, я вже усвідомила.
— А чи це справді так, Ніно? Адже мені здається, що якби ти це
усвідомлювала, то не ходила б нечупарою з відрослими коренями.
— Я… я… вибач мені, будь ласка.
— І, оскільки ти не здатна як слід дбати про своє волосся, доведеться
віддати його мені.
У животі в мене все скручується.
— Що?
— Ну, не все, звісно. — Він сміється, бо, авжеж, це
Мені потрібна сотня волосинок.
— Тобі… треба… сотня… волосинок?!
— Так. — Він легенько плескає по дверях. — Віддай мені сотню
своїх волосинок, і я випущу тебе з кімнати.
Це найдивніше прохання, яке мені траплялося чути. Він хоче
покарати мене за непофарбовані корені, отримавши сотню моїх
волосинок? Та в щітці ж стільки можна знайти. Він що, фетишист
якийсь, поведений на волоссі, чи що? Може, уся річ у цьому?
— То візьми мою щітку…
— Ні, — перебиває він мене. — Я хочу, щоб ти їх у себе висмикнула.
Хочу побачити корені.
Я завмираю, геть ошелешена.
— Ти серйозно?!
— А хіба схоже на те, що я жартую? — різко питає він. Аж тоді голос
його лагіднішає. — Там, у шухляді комода, є декілька конвертів.
Поклади туди волосинки й підсунь конверти під двері. Якщо ти це
зробиш, це означатиме, що ти засвоїла урок, і я тебе випущу.
— Гаразд, — погоджуюся я. Пробігаю рукою по волоссю й дві
волосинки лишаються в пальцях. — Матимеш за п’ять хвилин.
— Мені треба йти на роботу, Ніно, — каже він роздратовано. — Але, коли я повернуся додому, волосинки мають бути в конвертах.
— Та я можу зробити це швидко!
Знову смикаю себе за волосся, і в пальцях лишається ще одна
волосинка.
— Я повернуся о сьомій, — каже він. — І запам’ятай, мені треба
мати цілі волосинки. З коренем… інші не рахуватимуться.
— Ні, будь ласка! — Я смикаю себе за волосся цього разу ще дужче, на очі навертаються сльози, але в пальцях лишається тільки декілька
волосинок. — Я зараз усе зроблю! Зажди!
Але він не збирається чекати. Він іде. Його кроки затихають.
Я вже зрозуміла, що жодні крики й гупання у двері не спроможні
змусити його повернутися. Тому немає сенсу марнувати сили та
погіршувати й без того нестерпний головний біль. Треба зосередитися
на тому, щоб він отримав те, що хоче. Тоді я повернуся до своєї
доньки. І втечу із цього будинку назавжди.
РОЗДIЛ СОРОК ПЕРШИЙ
До сьомої години я виконую його завдання.
Двадцять волосинок я видобула, знову й знову проводячи
розчепіреними пальцями крізь волосся. Аж тоді зрозуміла, що решту
доведеться висмикувати по одній. І от вісімдесят з гаком разів я
стискала пальцями волосинку, зосереджувалася й смикала. Я
спробувала була повисмикувати кілька волосинок за один раз, але біль
був просто нестерпний. На щастя, волосся в мене здорове, тому
більшість волосинок висмикувалися повністю, з волосяною
цибулиною включно. Одразу після народження Сесілії волосся було
таке ламке, що мені довелося б обскубати себе повністю, перш ніж
вдалося б видобути достатню кількість придатних волосинок.
Коли стрілки годинника підповзають до сьомої, я сиджу на лежанці, стискаючи конверт, у якому лежить сотня моїх волосинок. Я вже
