Служниця полностью

Глибоко вдихаю, сковтуючи хвилю нудоти, яка підступає до горла, і

намагаюся рухатися якомога повільніше. І все одно, здолавши

приблизно дві третини шляху, падаю навколішки, бо ноги

підтинаються. Боже милий, що це зі мною?

Але мені треба дізнатися, що це за звук. Чому у ванній ллється вода?

Тепер, коли я ближче до дверей, то бачу, що там, усередині, ввімкнене

світло. Хто зараз там? Хто в моїй ванній?!

Решту шляху я долаю поповзом. Коли нарешті дістаюся до ванної, то

тягнуся до ручки і, навалившись на двері, прочиняю їх.

Те видовище, яке мені відкривається, я не забуду до скону.

Сісі. Вона лежить у ванні. Очі заплющені. Дівчинка спирається

спинкою на бортик. А ванна швидко наповнюється водою, вона вже

сягає плечей Сісі. Ще хвилина чи дві — і моє дитя опиниться під

водою.

— Сесіліє… — видихаю я.

Вона нічого не каже. Не плаче, не кличе мене. Лишень ледь тріпотять

повіки.

Я маю її врятувати. Треба вимкнути воду, витягти її з ванної. Але я не

здатна примусити себе зіп’ястися на ноги, кожен рух дається так

важко, наче я загрузла в мелясі. Та все одно мені треба її врятувати. Я

врятую доньку, хай навіть це коштуватиме мені всіх моїх сил. Хай

навіть це мене вб’є.

Повзу до ванни. У голові в мене так паморочиться, що я не знаю, чи

не знепритомнію наступної миті. Але непритомніти не можна. Я

потрібна своїй донечці.

«Я вже йду, Сісі. Тримайся. Тримайся, будь ласка».

Коли пальці мої торкаються порцеляни ванної, я мало не плачу від

полегшення. Вода вже майже сягає доньчиного підборіддя. Я

намагаюсь дотягнутися до крана, аж раптом чийсь різкий голос

змушує мої пальці завмерти.

— Не рухайтеся, місис Вінчестер.

Але я все одно тягнуся до крана. Ніхто не завадить мені врятувати

донечку. Мені вдається вимкнути воду, але, перш ніж я встигаю

зробити ще бодай щось, сильні руки хапають мене за зап’ястки, змушуючи підвестися. Наче крізь габу я бачу чоловіка в однострої, який витягає Сесілію з ванни.

— Що ви робите? — намагаюся спитати я, але язик мені

заплітається.

Чоловік, який урятував Сесілію, не звертає уваги на моє запитання.

Чую інший голос:

— Вона жива, але, схоже, її приспали.

— Так… — бурмочу я. — Приспали.

Вони знають. Вони знають, що Енді з нами коїть. Він приспав нас

обох. Хвалити Бога, що прибула поліція. Парамедик вкладає Сесілію

на ноші, мене теж умощують на інших ношах. З нами все буде гаразд.

Вони приїхали і врятували нас.

Чоловік у поліційному однострої світить ліхтариком мені в очі.

Відвертаюся, не годна витримати потоку яскравого світла.

— Місис Вінчестер, — каже він різко. — Нащо ви намагалися

втопити свою доньку?

Я розтуляю губи, але не вдається видушити ані звуку. Я намагалася

втопити доньку? Про що він верзе? Адже я намагалася врятувати її!

Вони що, не розуміють?

Але полісмен лишень хитає головою. Озирається до колег.

— Вона зовсім не при собі. Схоже, сама прийняла цілу жменю

пігулок. Везіть її до шпиталю. Я зараз зателефоную чоловікові й скажу, що ми дісталися саме вчасно.

Дісталися саме вчасно? Про що він? Я ж бо проспала цілий день!

Боже милий, що, на їхню думку, я накоїла?

РОЗДIЛ СОРОК ТРЕТIЙ

Наступні вісім місяців мого життя минають у психіатричній лікарні

Клірв’ю.

Безліч разів мені переповідають ту саму історію: про те, як я

прийняла цілу купу седативних препаратів, котрі приписав мені лікар, і

додала трішки до доньчиної пляшечки. Відтак поклала її до ванної і

ввімкнула воду. Поза всякими сумнівами, я збиралася вкоротити нам

обом віку. Хвалити Бога, мій чудовий чоловік Енді запідозрив щось

лихе, і поліція прибула саме вчасно, щоб урятувати нас.

Я нічого із цього не пам’ятаю. Не пам’ятаю, як приймала пігулки. Не

пам’ятаю, як клала Сесілію до ванної. Не пам’ятаю навіть, щоб мені

взагалі приписували ці ліки. Але наш сімейний лікар, який опікується

мною та Енді, стверджує, що приписав мені цей препарат.

За словами психотерапевта, який займається мною тут, у Клірв’ю, я

потерпаю від великого депресивного розладу, марення й галюцинацій.

Саме марення примусило мене повірити, буцімто мій чоловік тримав

мене протягом двох днів під замком у кімнаті на горищі. А депресія

спричинилася до спроби накласти на себе руки.

Спочатку я в це не вірила. Спомини про перебування в комірці на

горищі такі яскраві… Я майже відчувала, як пекла шкіра голови, коли

я висмикувала в себе волосся. Але доктор Берринджер пояснив мені: коли мариш, усе може здаватися дуже реальним, хоча насправді тобі

просто ввижається.

Отже, тепер я приймаю два медичні препарати, щоб запобігти

можливому рецидиву. Антипсихотичні пігулки й антидепресант. Під

час сеансів у доктора Берринджера я визнаю все, що накоїла. Хай

навіть досі нічого з того не пам’ятаю. Пригадую лишень, як потрапила