Служниця полностью

дочекатися не можу, коли віддам йому той конверт і вийду звідси. А

відтак він отримає від мене папери на розлучення. Хворий покидьок.

— Ніно?

Дивлюся на годинник. Рівно сьома. Він дуже пунктуальний, слід

віддати йому належне.

Схоплююся з ліжка й притискаюся обличчям до дверей.

— Я все зробила, — кажу я.

— Підсунь конверт під двері.

Пхаю конверт у шпарину під дверима. Уявляю, як він стоїть там, із

того боку дверей. Як відкриває конверт, як вивчає волосяні цибулини.

Мені начхати, що він далі робитиме, головне, щоб випустив мене. Я ж

зробила те, чого він від мене вимагав!

— Усе? — питаю я.

Горло в мене пошерхле аж до болю. За день я допила ті дві пляшки

води, другу — протягом цієї останньої години. Коли я звідси вийду, вихилю п’ять склянок води. І попісяю у справжній унітаз.

— Хвилинку, — озивається він. — Я перевіряю.

Стискаю зуби, намагаючись придушити розлючене буркотіння в

шлунку. Я вже добу не їла, від голоду в мене паморочиться в голові. Я

вже в тому стані, коли навіть власне волосся здатне чудово смакувати.

— Де Сісі? — видихаю я.

— У манежі внизу, — озивається він.

Ми створили їй величезний безпечний манеж у вітальні, де вона

може гратися без ризику забитися. То була ідея Енді. Він такий

дбайливий.

Ні, він не дбайливий. Це все була мана. Ілюзія, вистава.

Він чудовисько.

— Гм… — чую голос Енді.

— Що? — хрипко питаю я. — Що таке?

— Розумієш, — озивається він. — Майже всі волосинки мені

підходять, але на одній немає волосяної цибулини.

Покидьок.

— Гаразд. Зараз я висмикну ще одну.

— Боюся, так не піде, — зітхає він. — Ти мусиш переробити наново

геть усе. Я прийду з перевіркою вранці. Сподіваюся, доти ти підготуєш

для мене сотню цілих, з волосяними цибулинами, волосинок. Бо

інакше нам доведеться ще трохи над цим попрацювати.

— Ні!

Але кроки його віддаляються, і я розумію, що він справді йде.

Залишає мене тут без їжі й води.

— Енді! — Голос мій хрипкий і ледь гучніший за пошепт. — Не роби

цього! Будь ласка! Будь ласка, не роби цього!

Але він уже пішов.

***

Я висмикую другу сотню волосинок перш ніж лягти спати — а що, як він повернеться? Але він не повертається. Я про всяк випадок

висмикую додаткові десять волосинок. Зараз вони чомусь

висмикуються легше, ніж спочатку. Я майже нічого не відчуваю, вискубуючи чергову волосинку.

Усе, про що я здатна зараз думати, — це вода. Їжа й вода, але

переважно все ж таки вода. І, звісна річ, Сесілія. Я не впевнена, чи

побачу її знову. Я не знаю, скільки людина здатна витримати без води, але, здається, не дуже довго. Енді присягався, що випустить мене, але

що, як він збрехав? Що, як мені судилося померти тут, на горищі?

А все через те, що забула сходити до перукаря.

Коли я поринаю в сон, сниться мені ставок. Я занурюю в нього

обличчя, але вода вислизає. Щоразу, коли намагаюся відпити ковток, вода відсувається. Це просто якісь пекельні тортури.

— Ніно?

Мене приводить до тями голос Енді. Я не впевнена, спала я чи була

непритомна. Але ж я прочекала на нього всю ніч, тому зараз треба

звестися й віддати йому те, чого він від мене вимагає. Це єдиний

спосіб вибратися звідси.

Підводься, Ніно!

Коли я сідаю на кушетці, у голові шалено паморочиться. На мить світ

поринає в чорноту. Чіпляюся за край тонкого матраца, чекаючи, поки

розвидніється перед очима. Це забирає майже хвилину.

— Боюся, я не зможу тебе випустити звідси, якщо не отримаю

волосинки, — каже Енді з того боку дверей.

Звук цього жахливого голосу викликає приплив адреналіну, який

змушує мене схопитися на ноги. Пальці в мене тремтять, коли хапаю

конверт і дибуляю до дверей. Просуваю конверт у шпарину, аж потім

сповзаю по стіні просто на підлогу.

Чекаю, поки він рахує. Здається, це триває цілу вічність. Якщо скаже, що я знову не впоралася… Не знаю, що я зроблю. Я не витримаю тут

ще дванадцять годин. Це вже буде кінець. Я помру в цій комірці.

Ні, я маю триматися попри все. Заради Сісі. Я не можу залишити її

цьому чудовиську.

— Гаразд, — каже він нарешті. — Розумничка.

А тоді клацає замок. І прочиняються двері.

Ендрю вбраний у костюм, уже готовий вирушати на роботу. Я

уявляла була, що, після двох діб у цій комірці я, щойно побачу цього

чоловіка, кинуся до нього й видряпаю йому очі. Але натомість

лишаюся на підлозі, надто квола, щоб поворухнутися. Ендрю

нахиляється наді мною. І саме тоді я бачу, що в руках він тримає

велику склянку води й бейгль.

— От, — каже він. — Я дещо тобі приніс.

Мені слід виплюснути цю воду йому в пику. Мені кортить це

зробити. Але я не впевнена, що виберуся із цієї кімнати, якщо щось не

з’їм і не вип’ю. Тому приймаю ці приносини, вихиляю склянку й

запихаюся шматками бейгля, допоки від нього нічого не лишається.

— Мені шкода, що довелося піти на цей крок, — каже Енді. — Але

це єдиний спосіб змусити тебе засвоїти урок.

— Пішов ти, — сичу я.

Намагаюся звестися, але заточуюся. Навіть після того, як я випила