владу над вами. Ви переконаєтеся на власні очі, що то звичайна
комірка для зберігання речей.
— Так, можливо…
Енді також заохочував мене піднятися на горище. «Просто
пересвідчишся на власні очі. Там немає чого боятися».
— Пообіцяйте, що спробуєте це зробити, Ніно, — каже
психотерапевт.
— Спробую, так.
Можливо, спробую. Побачимо.
Доктор Г’юїтт проводжає мене до приймальні, де на дерев’яному
стільці сидить Енді, читаючи щось на екрані смартфона. Побачивши
мене, він усміхається. Мій чоловік переробив власний розклад заради
того, щоб відвозити мене на сеанси. Не знаю, як він може досі мене
так кохати після всіх тих жахливих речей, у яких я його
обвинувачувала була. Але ми обоє намагаємося загоїти цю рану.
Лишень коли ми вже сидимо в салоні його «БМВ», він питає про те, як минув сеанс.
— То як усе було?
— Він вважає, що мені треба піднятися на горище.
— І?..
Я сковтую, дивлячись на пейзажі, які пролинають за вікном.
— Я подумаю про це.
Енді киває.
— Так, мені здається, це непогана ідея. Якщо ти туди підіймешся, то
усвідомиш, що все тобі примарилося. Уявляєш, яке це буде
полегшення?
Або в мене може статися черговий повний нервовий зрив, і я
спробую знову вбити Сесілію. Авжеж, цього разу все буде не так уже й
легко, бо зараз я не маю права залишатися з нею наодинці. Або Енді,
або його мати постійно пильнують мене. Це була одна з умов, на яких
мене відпустили додому. Не знаю, скільки ще за мною наглядатимуть, коли я буду з дочкою, але цілком очевидно, що мені просто не
довіряють.
***
Сісі сидить на підлозі, поринувши в розвивальну гру, яку для неї
купила Евелін. Побачивши нас, донечка полишає гру, мчить до мене й
притуляється крихітним тільцем до моєї лівої ноги. Вона так за мене
чіпляється, що я насилу втримуюся на ногах. Попри те що мені не
дозволяють лишатися з нею наодинці, Сісі постійно липне до мене, відколи я повернулася з лікарні.
— Мамо, на руки! — Вона скидає рученята, і я підхоплюю її. Вона
вбрана в пелехату білу сукенку, трохи недоречну для маленької
дівчинки, яка просто грається у вітальні. Либонь, це Евелін її так
вбрала. — Мама вдома!
Евелін теж спинається на ноги, хоча не так прудко, як Сісі. Вона
повільно зводиться з канапи, обсмикнувши свої білосніжні слакси. Я
раніше ніколи не звертала була уваги на те, що Евелін часто вбрана в
біле — і саме цього кольору ті речі в моєму гардеробі, які особливо
подобаються Енді. Утім білий колір справді личить моїй свекрусі.
Схоже, замолоду вона була білявкою, а зараз волосся її має відтінок, середній між білявим і сивим. Воно в неї навдивовижу густе й здорове, як для жінки її віку. Евелін узагалі на диво добре збереглася, вигляд
моя свекруха має просто-таки бездоганний. Та я навіть найменшої
зачіпки в неї на светрі жодного разу не бачила.
— Дякую, що наглянула за Сісі, мамо, — каже Енді.
— Прошу, — озивається Евелін. — Вона сьогодні добре поводилася.
Але… — Жінка скидає очі до стелі. — Я помітила, що у вашій спальні
нагорі не вимкнене світло. Таке марнотратство.
Вона обдаровує сина несхвальним поглядом, і щоки Енді миттю
буряковіють. Я вже знаю, що для нього має колосальне значення, щоб
мама була ним задоволена.
— Це моя провина, — кажу я. Я зовсім не впевнена, чи це справді
так, але яка різниця? Можна взяти на себе провину, бо Евелін усе одно
терпіти мене не може. — Це я залишила світло увімкненим.
Евелін цокає язиком.
— Ніно, виробництво електроенергії потребує великої кількості
ресурсів. Маєш не забувати вимикати світло, коли виходиш з кімнати.
— Не забуватиму, — обіцяю я.
Евелін дивиться на мене так, наче геть у цьому не впевнена, але що
їй лишається? Вона ж бо не спромоглася завадити синові одружитися
зі мною. Утім, можливо, вона таки мала щодо мене слушність —
зважаючи на ту жахливу річ, яку я вчинила.
— Ми заїжджали купити щось на вечерю, мамо, — каже Енді. —
Маємо чим тебе пригостити. Залишишся?
Я відчуваю полегшення, коли Евелін хитає головою. Вона не з тих
людей, кого приємно запрошувати на вечерю. Якщо вона залишиться, це означатиме, що розкритикують нашу їдальню, чистоту тарілок і
столового начиння, та й саму їжу.
— Ні, я вже поїду, — каже вона. — На мене чекає твій батько.
Моя свекруха підходить до Енді. Якусь мить мені здається, що вона
збирається цьомкнути його в щоку — нічого на кшталт цього мені
раніше жодного разу не випадало бачити. Натомість вона тягнеться до
нього й поправляє його комірець, розгладжує сорочку. Нахиляє голову
до плеча, роздивляючись його, потім схвально киває.
— Гаразд, тепер можна їхати.
Коли Евелін іде, ми всі троє насолоджуємося смачною вечерею.
Сесілія сидить на своєму високому дитячому стільчику й пальцями
їсть локшину. Шматочок тіста якимось чином опиняється в неї на лобі
й там і лишається аж до кінця вечері. Але, навіть попри те що я
