до ванної кімнати й побачила Сесілію у ванні.
Але, мабуть, я таки все це скоїла. Бо більше нема кому.
Що мене нарешті остаточно переконало в тому, начебто винна в
усьому я сама, — те, що Енді просто не міг нічого такого мені
заподіяти. Він ставився до мене просто дивовижно, відколи ми
познайомилися. І, поки я перебуваю в Клірв’ю, він постійно, за кожної
нагоди, мене навідує. Тутешній персонал його обожнює. Він
приносить печиво й тістечка для медсестер. І завжди залишає одненьке
для мене.
Сьогодні він приніс мені мафін з чорницею. Він стукає у двері моєї
окремої палати в Клірв’ю, дорогезної палати, призначеної для людей, котрі мають не лишень проблеми з психікою, але й грошву. Він приїхав
просто з роботи, на ньому костюм і краватка, на вигляд він мало не до
болю вродливий.
Щойно я потрапила сюди, мене тримали в палаті під замком. Але
відтоді завдяки лікам, які я приймаю, мені значно покращало, тож
тепер маю неабиякий привілей, мене не замикають. Енді опускається
на інший кінець ліжка, поки я їм мафін. Антипсихотик поліпшив мій
апетит, і я набрала аж двадцять фунтів за час перебування в лікарні.
— Готова наступного тижня повертатися додому? — питає мій
чоловік.
Киваю, змахуючи крихти мафіна з губ.
— Мабуть… мабуть, так.
Він тягнеться до мене й бере мене за руку, я здригаюся, але не
відсмикую пальці. Коли я щойно потрапила сюди, то не годна була
витримати його доторків. Але я спромоглася здолати це відчуття
огиди. Енді нічого лихого мені не заподіяв. Це все через мій схиблений
мозок, який змусив мене повірити в казна-що.
Але все тоді здавалося таким реальним.
— Як Сесілія? — питаю я.
— У неї все чудово. — Чоловік стискає мою руку. — Вона дуже
тішиться, що ти незабаром повертаєшся додому.
Я боялася, що за той час, поки я тут, донька мене забула, але вона
нічого ніколи не забуває. Мені не дозволяли бачитися із Сесілією
протягом перших кількох місяців мого перебування в лікарні, але, коли
Ендрю нарешті привіз її до мене, ми обоє просто-таки вчепилися одна
в одну. Коли закінчилися години відвідування, вона ридала, не
бажаючи розлучатися зі мною, а в мене аж серце краялося.
Я маю повернутися додому. Я маю повернутися до свого колишнього
життя. Усе ж таки Енді просто дивовижний. У нього через мене
стільки проблем!
— Отже, я заберу тебе опівдні в неділю, — каже він. — І відвезу
додому. А із Сісі посидить моя мама.
— Чудово, — озиваюсь я.
Хоч із яким нетерпінням я очікую повернення додому й зустрічі з
донечкою, думка про те, що знову ввійду в той будинок, спричиняє
спазми в моєму шлунку. Мені не хочеться туди повертатися. А надто
заходити на горище.
Ноги моєї більше на тому горищі не буде.
РОЗДIЛ СОРОК ЧЕТВЕРТИЙ
— Чого ви боїтеся, Ніно?
Скидаю очі, почувши запитання доктора Г’юїтта. Я відвідую сеанси
протягом останніх чотирьох місяців, відколи повернулася з Клірв’ю, двічі на тиждень. Якби на те моя воля, то я, мабуть, вибрала б для себе
іншого психотерапевта. Почнімо з того, що це була б жінка, ще й за
віком молодша — ну, тобто не сива як лунь. Але мати Енді дуже
радила мені доктора Джона Г’юїтта, і мені незручно було
відмовлятися, зважаючи на те, скільки грошей чоловікові довелося
викласти на все моє лікування.
Хай там як, доктор Г’юїтт виявився висококласним фахівцем. Він
справді змушує мене розбиратися з моїми проблемами. От просто
зараз, наприклад, ми намагаємося розтлумачити те, що я навіть
близько до горища не підступалася, відколи повернулася додому.
Гомзаюся на обіп’ятій шкірою канапі. Дороге меблювання в кабінеті
мого психотерапевта свідчить про те, що практика в нього дуже
успішна.
— Не знаю, чого саме я боюся. У тім-то й проблема.
— Ви що, справді вважаєте, буцімто там, на горищі, облаштовано
якийсь карцер?
— Та, власне, не те щоб карцер, але…
Після моїх розповідей про те, що зі мною відбувалося, оглянути
горище відрядили поліціянта. Він справді виявив там, нагорі, кімнату, але пересвідчився, що це просто звичайна комірка для зберігання
речей, напхом напхана коробками й документами.
То все було марення. У хімічних процесах у моєму мозку стався
якийсь збій, і я уявила, що Енді тримає мене під замком. Що примушує
мене висмикувати собі волосся й складати волосинки в конверт, адже я
забула сходити до перукаря. Серйозно? Зараз усе це здається мені
повним божевіллям.
Але тоді воно все видавалося надзвичайно реальним. І я ретельно
стежу за станом волосся, відколи повернулася додому. Не забуваю
підфарбовувати корені. Просто про всяк випадок.
Енді тримає двері, які вели на горище, замкненими. Наскільки мені
відомо, відколи я повернулася додому, він їх жодного разу не відмикав.
— Гадаю, вам буде корисно піднятися туди, — каже доктор Г’юїтт, насупивши густі сиві брови. — Треба, щоб це місце втратило свою
