Скотт думає, що цей хлопець зараз просто піде геть з мотоциклом в руках, забравши в дилера інвойс — раз уже він друг і довірена особа містера Нормана. Жоден справжній продавець не зможе спокійно виписати контракт на продаж такої знадливої тварюки, як ця «Ямаха», з розрахунком через інвойс. Якусь хвилину він вагається. Гадає, що з ним буде, якщо все це якась помилка.
Хлопець уважно дивиться на нього, здається, відчуває його нервозність, ніби чує, як калатає Скоттове серце, і останньої миті таки попускається, розщедрюється — Скотт любить людей, які не шкодують грошей, — і вирішує докинути кількасот Конґ-баксів поверх інвойса, щоб Скотту дісталися більші комісійні з оборудки. По суті, дає йому чайові.
А тоді — вишенька на торт — в «Байкер-шопі» хлопцеві зриває дах. До останньої клепки. Він купує повний комбез. Усе. Першокласне. Повний чорний комбінезон, який огортає все тіло — від пальців на ногах до шиї, з куленепробивною тканиною, яка дозволяє шкірі дихати, та ще ж вона в потрібних місцях підбита пластинами бронегелю, а довкола шиї обкладена повітряними подушками. Навіть фанати техніки безпеки не запарюються шоломами, коли на них такий шмот.
І, щойно він з’ясував, як прикріпити мечі поверх комбінезона, збирається рушати.
— Мушу сказати, — каже Скотт, коли хлопець сідає на свій новий байк, поправляє мечі, а тоді робить із БІОСом щось геть не передбачене інструкцією, — виглядаєте ви просто нев’їбенно круто.
— Дякую. — Повертає ручку один-єдиний раз, і Скотт відчуває, хоч і не чує, всієї потужності машини. Ця лялечка така потужна, що не витрачає зайвої енергії на шум. — Привіт племінничці, — кидає вершник і відпускає гальма. Спиці витягуються і втягуються, байк стрімко рушає вперед, наче підстрибує на електричних лапах. Він проноситься паркінгом сусідньої франшизи Храму Нового Водолія і вилітає на дорогу. Минає секунда — і хлопець із мечами перетворився на цятку на обрії. А тоді зник. У північному напрямку.
Поки чоловікові не виповниться двадцять п’ять, він час від часу думає, що за певних обставин міг би стати найохуєннішим крутим чуваком з усіх крутих чуваків на світі. Якби я оселився в монастирі в Китаї і десять років старанно вивчав бойові мистецтва. Якби мою родину знищили колумбійські наркобарони, і я заприсягся помститися. Якби в мене була смертельна хвороба, мені залишався рік, і я присвятив би його очищенню вулиць від злочинності. Якби я присвятив своє життя тому, щоб стати охуєнним і крутим.
Десь так почувався і Хіро — а тоді зустрівся з Вороном. У певному сенсі це принесло полегшення, тепер не доводиться паритись тим, аби стати найохуєннішим і найкрутішим. Він пізнав своє місце. Останній мазок у цій картині, та єдина річ, яка справді робить першокласну найохуєннішість цілком недосяжною — це, безперечно, воднева бомба. Якби не бомба — він би ще міг на щось сподіватися. Може, знайти ахіллесову п’яту Ворона. Підкрастися, скинути з мосту, накачати наркотою, наїбати і втекти. Але ядерна парасолька робить Ворона для решти світу просто недосяжним.
І це нормально. Іноді нормально бути просто охуєнним. Знати свої межі. Працювати з тим, що є.
Щойно Хіро опиняється на шосе і націлюється на гори — підключається до свого офісу. «Земля» досі на місці, показує Пліт. Хіро споглядає планету, примарною голограмою накладену на шосе, поки їде в Ореґон зі швидкістю сто сорок миль за годину.
Звіддалік Пліт виглядає більшим, ніж є насправді. Наблизивши картинку, він бачить, що цю ілюзію створює всюдисуща рукотворна хмара-пляма зливних відходів і смоґу, що шириться океаном і атмосферою.
Пліт кружляє в Тихому океані за годинниковою стрілкою. Коли запускаються двигуни «Ентерпрайза», то з’являється можливість мінімально контролювати напрямок його руху, але справжня навігація там практично неможлива з огляду на гори лайна, що приліпилося до корабля. Він рухається переважно гнаний вітром та ефектом Коріоліса[58]. Кілька років тому він пропливав повз Філіппіни, В’єтнам, Китай, Сибір, підбираючи біженців. Тоді попрямував повз Алеутські острови, вздовж Ручки Аляски[59], а зараз дрейфує поблизу маленького містечка Порт Шерман, штат Ореґон, біля кордону з Каліфорнією.
Флотилія рухається Тихим океаном переважно завдяки океанічним течіям і коли-не-коли губить чималі свої фрагменти. Рано чи пізно їх прибиває, наприклад, до Санта-Барбари — все ще великі, зчеплені разом шматки, завантажені скелетами та обгризеними кістками.
