І справді, одразу кілька людей у цій локації завантажують свіжі розвіддані з Порт-Шермана. Один із них — просто лошок із камерою, який знімає все навколо себе.
Хіро проглядає його матеріали на перемотці. Значну частину відео знято прямо з вікна готелю: година за годиною в бухту вповзають засрані корита, намагаються обплисти міні-Пліт, що формується біля Порт-Шермана.
Проте цей потік бодай почасти організований, навколо на катерах кружляють самозвані копи, ціляться з Гвинтівок і щось волають у мегафони. Це пояснює, чому, хай наскільки хаотичним стає рух у бухті, посередині фйорду завжди лишається вільна від суден смуга, що виводить у море. Наприкінці чистої смуги — отой гарний причал із великими кораблями. Там на приколі стоять два великі судна. Одне — чималий рибальський човен, на якому майорить прапор з емблемою православців — охоплений полум’ям хрест. Його явно поцупили у ТРеКК; на кормі написано КОРОЛЕВА КОДЬЯКА, і православці поки що не змінили назви. Інше — невеличке круїзне судно, створене спеціально для того, щоб з комфортом доправляти багатіїв у вишукані місця. На ньому зелений прапор, і воно, мабуть, якось пов’язане з «Великим Гонконгом містера Лі».
Хіро ще трохи нипає вулицями Порт-Шермана і виявляє, що там є пристойних розмірів франшиза «Великий Гонконг містера Лі». У типовому для Гонконгу стилі — це не єдиний заклад, а радше маленькі будівлі та кімнатки, розкидані по всьому місту. Але насіяно рясно, достатньо, щоб там було кілька постійних працівників, проконсул зокрема. Хіро виводить зображення цього чоловіка, щоб у разі чого впізнати: рішучий на вигляд американо-китаєць років п’ятдесяти з хвостиком — це не автоматизована безлюдна франшиза, які зазвичай можна побачити в Нижніх 48[64].
Коли кур’єрка приходить до тями, комбінезон РадиКС іще на ній, але вона сповита монтажною стрічкою[65] і лежить на підлозі старого роздовбаного «форда», а той летить кудись незнаними їбенями. Настрою це не додає. Після глушака з носа юшить кров, голова болить і наче вібрує, а щоразу, коли бусик знаходить колесом яму, вона б’ється об рифлену сталеву підлогу.
Попервах вона просто була роздратована. Тоді почалися напади страху — бажання повернутися додому. Після восьми годин в бусі не лишається й тіні сумніву — хочеться додому. Єдине, що не дає їй здатися — цікавість. Наскільки їй зрозуміло з не надто вигідного становища, це мало схоже на операцію федералів.
Бусик звертає з шосе на під’їзну дорогу, звідти на парковку. Задні двері відчиняються, залазять двоє жінок. Крізь відчинені двері Y. Т. бачить ґотичну арку логотипу «Райських брам преподобного Вейна».
— Бідолашна дівчинка! — скрикує одна з жінок. Друга лиш налякано і співчутливо ойкає. Перша тримає її під голову і дає напитися солодкого Кулейду з паперового кухлика, друга повільно і обережно почала розмотувати клейку стрічку.
Черевики з неї зняли ще тоді, коли вона тільки прокинулася в кузові, й ніхто не запропонував їй іншого взуття. З комбінезона познімали геть усе, все її добро зникло, але під комбінезон не полізли. В неї досі є жетони і ще дещо, дещо між ногами, називається «дентата». Її вони точно не могли знайти.
Але вона від початку знала, що ті особові жетони — якесь фуфло, не буде Дядечко Енцо просто так роздавати п’ятнадцятирічним пісюхам пам’ятки з війни. Хоча на когось вони можуть-таки справити враження.
Жінок звати Марла і Бонні, вони не відходять від неї ні на мить. Вони не просто весь час залишаються з нею, вони її торкаються. Обіймають, гладять, тримають за руку, перебирають волосся. Коли вона вперше відлучається до вбиральні, Бонні йде з нею, відчиняє двері кабінки та й взагалі — стоїть там із нею. Y. Т. думає, що Бонні за неї переживає — переживає, щоб не зомліла на унітазі чи щось таке, але наступного разу за нею йде Марла. Марла не дає їй взагалі ніякого особистого простору, проблема тільки в тому, що їй самій це по-своєму подобається — марно заперечувати. Від поїздки в бусі їй було боляче. Реально боляче. Ніколи в житті вона не почувалася так самотньо, зараз вона боса і беззахисна в незнайомому місці, і ці жінки дають їй те, чого вона потребує.
По кількох хвилинах, які їй відводять на те, щоб освіжитися — що би це не означало в «Райських Брамах Преподобного Вейна», — вони з Марією і Бонні залазять у довгий фургон без вікон. Підлога застелена килимом, але всередині немає сидінь, усі влаштувалися на підлозі. Коли відчинили двері, фургон виявився вщерть забитим, туди напаковано зо двадцять чоловік, усі енергійні, від усіх аж пашить молодістю. Y. Т. сахається від них, задкує просто на Марлу і Бонні, але зсередини лунають приязні заклики, в темряві зблискують білі зуби, і для них кидаються звільняти місце.
Більшу частину наступних двох днів вона провела у фургоні, затиснена між Бонні та Марлою, які не відпускали її рук, так що Y. T. навіть у носі не могла подлубатися без дозволу. Вони співали радісних пісень, поки її мозок не перетворився на тапіоку. Грали в дурнуваті ігри.
