Перші трешери раз у раз влітали у скляні стіни, що було проблемою. Ще більшою проблемою це стало з появою кур’єрського руху, коли трешери почали багато часу проводити в офісних приміщеннях, де скляні стіни були останнім писком моди. Саме тому на дорогому скейтборді, типу цього, завжди є додатковий безпековий механізм — Проектор Конічної Налаштованої Ударної Хвилі. Це аварійний механізм, і скористатися ним можна тільки раз (хвилю породжує підрив заряду), потім доведеться нести дошку в майстерню — для заміни.
По суті, це аварійна кнопка. Але то нічого. Y. Т. пересвідчується, що дошка націлена точно на двері, і тисне на кнопку.
Таке — Господи Боже! — враження, що хтось розтягнув над стадіоном брезент, перетворивши його на гігантський там-там, а тоді скинув на цю мембрану 747-й. Вона відчуває, як її внутрішні органи зміщуються на кілька дюймів: серце і печінка міняються місцями, стопи німіють і починають колоти — а вона ж навіть не стоїть на шляху ударної хвилі.
Бронескло обертальних дверей не просто тріскає і осипається на землю, як вона собі це уявляла. Його вириває з м’ясом. Двері виносить із будівлі, вони падають під сходами. За мить вона вилітає слідом.
Сміховинний каскад білих мармурових сходинок перед будівлею дозволяє їй прискоритися. Поки вона дістанеться до тротуару, набере такої швидкості, що легко зможе домчати аж до Мексики. Y. Т. звертає на широку дорогу, націлюється на митний пост за чверть милі попереду, пост, який вона збирається перестрибнути — аж тут щось підказує їй глянути вгору.
Бо, хай там як, будівля, з якої вона щойно втекла, досі височить позад неї, в цій будівлі багато поверхів, і на кожному повно стрьомних федералів, і сирени раптом затихли. Більшість вікон неможливо відчинити, крізь них можна хіба визирати, але на даху стоять люди. Дах — суцільний ліс антен, і якщо це ліс, то хлопці в ньому — страховидні гноми, що живуть поміж дерев. Вони готові діяти, вони вдягли сонячні окуляри, вони озброєні, всі дивляться на неї.
Але цілиться тільки один, і цілиться із чогось здоровенного. Ствол — як бейсбольна битка завбільшки. Вона бачить, як на кінці дула щось спалахує, захмарене балабухою білого диму. Він цілився не в неї — перед нею.
На вулицю падає глушак, просто попереду, відскакує вгору і детонує на висоті двадцяти футів.
Наступна чверть секунди: її не засліплює яскравий спалах, тож вона може бачити, як ударна хвиля ідеальною сферою шириться від епіцентру, тверда і відчутна, ніби крижана куля. Там, де сфера торкається вулиці, вона породжує круглий хвильовий фронт, від якого підстрибує гравій, в повітря здіймаються старі потовчені коробки з Макдональдса, збурюється тонесенький, наче борошно, пил, вилітаючи з найдрібніших щілин в асфальті, ударний фронт летить на неї, ніби мікрохурделиця. І нависає над нею високо вгорі, мчить зі швидкістю звуку, повітряна лінза, яка витягує і заломлює все, що опинилося по той бік. І Y. Т. влітає в цю лінзу.
Коли о п’ятій ранку Хіро на мотоциклі піднімається на перевал у містечку Порт-Шерман, штат Ореґон, воно раптом простягається перед ним: сяйво жовтого логло, замкнуте у велику U-подібну долину, колись давно вилизану в скелі льодовиковим язиком — іще в знаменний період геологічного кунілінґусу. На краях, де долина переходить у сельву, ліс ледь присипаний золотою порошею, але далі колір густішає, стає насиченішим, аж поки впирається в бухту — довгу і вузьку зазубрину у суші, ніби фйорд, що врізається в узбережжя Ореґону, глибока, холодна, заповнена чорною водою западина, яка тягнеться до самої Японії.
Хіро знову на узбережжі. Чудові відчуття після цілонічної гонитви глушиною. Забагато реднеків, забагато кінних копів.
Видовище не з приємних навіть з відстані в десять миль і з висоти в одну. Осторонь від району бухти Хіро помічає кілька зблисків червоного, і це ненабагато краще за жовте — ліпше було б щось зелене, блакитне чи пурпурове, але тут, здається, нема районів, позначених такими вишуканими кольорами.
Але й робота, зрештою, в нього не надто вишукана.
Він проїжджає дорогою ще з пів милі, прилаштовується на пласкому камені на відкритій місцині — тут до нього не так легко підкрастися зненацька — і входить у Метасвіт.
— Бібліотекарю?
— Сер?
— Інанна.
— Героїня шумерської мітології. Пізніші культури знали її як Іштар або Естер.
— Добра богиня чи зла?
— Добра. Улюблена богиня.
— У неї були якісь справи з Енкі чи Ашерою?
— Переважно з Енкі. Вони з Енкі то сварилися, то мирились. Інанну знали як повелительку всіх великих ме.
— Мені здавалося, усі ме належали Енкі.
— Належали. Але Інанна пішла в Абзу — водну твердиню, що в місті Ериду, де Енкі зберігав ме, — і змусила Енкі їх віддати. Саме так ме і потрапили у цивілізований світ.
— Водна твердиня, серйозно?
— Так, сер.
— А як до цього поставився Енкі?
— Він охоче віддав їй ме — певно, через те, що був п’яний і зачарований тілесними принадами Інанни. Коли протверезів, то спробував був наздогнати її та відібрати ме, але вона його перехитрувала.
